ГРОМАДА

Громадський побут — одна з найважливіших галузей народної культури. Охоплює ті сфери та явища суспільного життя, котрі, як правило, не пов'язані з професіональним побутом, державними інститутами тощо. Нетрадиційні громадські структури (селянська община та її органи самоврядування, братства, молодіжні громади тощо), норми соціальної регуляції (звичаєве право, мораль, взаємодопомога), норми публічного життя та багато іншого. Усі складові Г. п. перебували у тісному взаємозв'язку, у буденній свідомості ніколи не відокремлювались.

Г. п. українців формувався протягом багатьох віків через шанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь і усвідомлене прийняття нових звичаїв. Організований відповідно до народних потреб та інтересів, він являв собою досить дійову силу, за допомогою якої селяни та міщани протистояли численним незгодам, зберігали раціональні навички трудового життя, морально-етичні цінності, форми спілкування.

Община (громада) — самоврядний виробничий і соціально-побутовий колектив. Виділяються дві основні форми О. — первісна та селянська (останню звичайно ще називають сусідською, сільською, землеробською). Українцям була відома саме селянська, переважно землеробська О. У часи Київської Русі вона згадується під назвами верв, мир, село. В українських письмових джерелах XIV—XV ст. селянська О. вже відома як громада, общество. Подальша доля селянської О. на Україні складалася у тих чи інших регіонах дещо по-різному, але в основних своїх рисах вона зберігалася майже до кінця XVIII ст. Громади мали власні органи самоврядування — громадський сход, виборну сільську старшину — отамана, пізніше війта. У всіх ділянках свого життя громада спиралася на звичаєве право з його традиційними формами судочинства та общинну мораль з її опорою на звичаї предків.

Приблизно до кінця XVI ст. громада складалася в основному з певної групи дворищ (на Лівобережному Поліссі до середини XVIII ст. — сябрин), які утворилися внаслідок розкладу великих патріархальних сімей (сімейних общин). У цілому її характер визначали індивідуальні господарства малих сімей. Наслідком станової диференціації стало утворення окремих О. — підлеглих селян, селян вільних військових сіл, козаків тощо. Кожна з них обстоювала власні інтереси, але у багатьох випадках громади діяли разом.

Громади не тільки колективно володіли та користувалися землею, а й могли продавати, дарувати її, здавати в оренду, регулювати її експлуатацію, захищати недоторканість. Усе, що стосувалося земель громади, робилося виключно з її відома та дозволу. Громади активно протистояли обмеженню прав своїх членів — від колективних скарг у вищі органи влади і колективних молебнів до відмови від податків чи виконання повинностей та збройної боротьби.

Ліквідація у XVII—XVIIІ ст. колективної власності на орні землі та більшість інших угідь призвела до послаблення общинних засад, проте не означала ліквідацію самої О. У XIX — на початку XX ст. ще існував цілий комплекс звичаїв та обрядів, які були пов'язані з прилученням дитини до громади або виражали общинне санкціювання тих чи інших дій селян. Наприклад, родини та хрестини відзначалися за обов'язковою участю численного кола не тільки близьких родичів чи приятелів, а й представників громади. Завершувалися ці обряди здебільшого у такому осередку громадського спілкування, як корчма. Своєрідне общинне визнання весільного акту виявлялося в особах громадських старост, у прилюдному ознайомленні з наслідками звичаю "комори" тощо. Громада спільно обирала священика своєї парафії, економічно його забезпечувала, брала участь у будівництві, ремонті, прикрашенні сільської церкви. Колективно справлялися храмові свята, спільні обіди. Міцними залишалися й традиції виробничо-побутової обрядовості. З метою забезпечення доброго врожаю або попередження стихійного лиха влаштовувалися колективні молебні та процесії. Помітну роль сільська громада відігравала в господарському житті своїх членів — стежила за справністю їхніх господарств, охороняла майнові права. Зберігали силу звичаї колективної взаємодопомоги (толока, супряга тощо), організовувалися громадські склади недоторканих запасів (див. далі). Громада продовжувала посідати головне місце у формуванні морально-етичного клімату в селі, у дотримуванні традиційних звичаїв та обрядів, за допомогою яких контролювалася поведінка кожного односельця.

Общинне (громадське) землеволодіння — форма землеволодіння, яка економічно об'єднувала селян-сусідів і регулювала їхні відносини на основі звичаєво-правових норм та приватно-феодального права. Забезпечуючи функціювання селянського господарства, О. з. складало економічну базу сільської громади і тим самим сприяло соціальній єдності її членів. Як правило, фонд О. з. складали землі та угіддя, що безпосередньо оточували сільську громаду. Громадські володіння охоплювали ті площі, які перебували в активному вжитку, тобто оброблялися під ріллю, сіножаті, або той простір, який могла подолати за день випасу сільська череда. Межі О. з. фіксувалися традиційними юридичними знаками власності (окопи, заори, копці, знамена, кляки та ін.). О. з. на Україні мало своєрідні риси, що зумовлювали специфіку української общини взагалі: значна роль займанщини (див. нижче); наявність великого обсягу вільних земель і звідси поширення практики їх захоплення селянами; майже повна відсутність регулярного земельного переділу О. з.; нарешті, більш ранній і більш швидкий процес скорочення і ліквідації О. з. порівняно з центральними губерніями Росії.

Займанщина (займань, займище) — узвичаєний спосіб одержання земельної власності на правах першості займання вільних земель. Була поширена серед козаків і селян у малолюдних південно-східних степах Правобережної України, на Запорізькій Січі, Лівобережній та Слобідській Україні у XV—XVIII ст.; пізніше практикувалася селянами Півдня. Юридично цей звичай не був оформлений і діяв як норма звичаєвого права. В її основі лежало традиційне уявлення селян проте, що їхня праця, вкладена у землю в будь-якій формі, надавала право на володіння і розпорядження нею. Способи та обсяги З. не були скрізь однаковими. У північних районах вона здійснювалася шляхом розчистки (іртування) лісних ділянок (ляд, протереб), у степових районах — розоранням цілинних земель. З. була груповою та індивідуальною. По мірі зростання феодального землеволодіння і скорочення вільних земель З. ставала для селян практично неможливою, але здійснена раніше З. визнавалася законною.

Земельний переділ — традиційний спосіб економічно доцільного і справедливого регулювання селянського общинного землеволодіння, спрямований на підтримання певного рівня економічної спроможності селян. З. п. не вважається обов'язковою ознакою общини. Так, в умовах Лівобережжя XVII—XVIII ст. в основному склався непередільний тип сільської общини.

Там, де З. п. практикувався, він починався зі скликання громадського сходу, де обиралися особи, які будуть вести переділ, визначалася голова, тобто початкова ділянка переділу. Громадську землю ділили спеціальним шнуром напомірки, а потім за допомогою бірок проводили їх жеребкування (біркування). При З. п. обов'язково брали до уваги умови кожного селянського двору — кількість душ у ньому, майновий рівень господаря, його заслуги та ін. Тим самим у селянському розумінні досягалась рівноправність і справедливість для всіх членів громади. Відрізки, що залишалися після переділу, громада віддавала в оренду, а прибутки з цього йшли на покриття громадських витрат. Для догляду за орними землями (цариною) громада призначала сторожа — царинного діда.

Громадський сход (віче, копа, копні збори) — головний орган общинного самоврядування, посередник між селянською громадою й офіційними органами влади. Збирався у встановлений селянами термін або ж із пагоди якоїсь невідкладної справи. Брати участь у Г. с. мали право голови селянських дворів; молодь та жінки сюди майже не допускалися. Місцем проведення сходу слугували: влітку — площа біля церкви або корчми, інколи поблизу поміщицького будинку; восени та взимку — громадська чи спеціально найнята хата, часом корчма. На сході обирали громадське управління, вирішували справи громади, її стосунків із поміщиками, іншими громадами, розглядали земельні конфлікти, приймали нових членів, засуджували порушення громадських звичаїв тощо. Значний вплив на рішення Г. с. справляли старійшини села, які займали тут почесні місця. У XVI—XVII ст. при Г. с. подекуди діяв народний копний суд (див. далі). Переважна більшість рішень Г. с. фіксувалася в актових книгах і визнавалася обов'язковою для всіх общинників. По мірі втрачання громадою своєї автономії обмежувались і права Г. с. як демократичного органу.

Отаман (ватаман): 1. Виборна посадова особа, що очолювала сільський уряд. Як представник громади, був посередником між селянами й поміщиками чи органами державної влади. Звільнявся від ряду податків, але всі інші повинності виконував разом з усіма селянами. О. належала юрисдикція над селянами у ряді цивільних справ. У присутності О., часто у його хаті, укладалися різні селянські договори. Займався збиранням податків. У XVII—XVIII ст., під тиском поширення з Польщі німецького права, на Правобережжі О. поступово заміняють війти. У городових козаків Лівобережжя О. очолював козацьку громаду (товариство); 2. Командир певного підрозділу чи всього козацького війська Запорізької Січі; 3. Виборний керівник різного роду трудових спілок чумаків, косарів, рибалок, чабанів та ін.; 4. Парубок, який обирався молоддю головувати у парубоцьких громадах, бути розпорядником під час колядування тощо. Інші назви — береза, в західних районах — вайда, на Буковині та Поділлі — калфа.

Війт (войт, князь, біров): 1. Виборна особа, що очолювала сільський уряд, змінивши на цій посаді отамана. Як і останній, мав певні економічні й правові привілеї. В. був зобов'язаний забезпечувати регулярну сплату податків і виконання громадських повинностей, стежити за своєчасним виходом на панські роботи і за порядком у громаді. Як офіційна особа, представляв інтереси селян в їхніх зовнішніх стосунках. Роль В. у житті громади селяни визначали так: Добрий війт — тато в громаді; Війт — то громадський слуга, хоча життєві реалії не завжди це підтверджували; 2. Голова міського уряду, суду до XVIІІ ст.

Журнал "Народна творчість та етнографія"

детальніше на сайті - http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=205