Духовна і матеріальна культура коломийців
від заснування міста до початку ХХ століття
До ХІ ст., як відомо, Коломия була дуже мала й незначна як у господарському, так і в соціальному плані. Розвиток економіки та зростання людности змінили цю ситуацію. Місто поволі ставало центром торгівлі й промисловости, де започатковувалося нове виробництво і накопичувалося багатство. В старій Коломиї складалися нові соціальні класи, що виникли внаслідок розвитку економіки, зокрема купецька еліта, ремісники та майстрові люди, міський пролетаріат. Паралельно з цими процесами, значного поширення набували органічні складові духовної і матеріальної культури.
Церква і релігійні спільноти
Першорядне значення в житті давніх коломийців посідала християнська Церква – громада християн, яка мала звичай називати себе католицькою (всесвітньою) і запроваджувати інституції, покликані оберігати тут достовірність Ісусового вчення. Християнство наших предків відзначалося своєрідною євангельською глибиною, було одним із найкращих способів втілення Христової науки. Однак, майже до початку Нового часу, християнські церкви й монастирі в Коломиї розвивалися повільно і з перервами, бо християни жили незалежними одна від одної спільнотами, розкиданими по території міста та його околиць.
У надзвичайно складних взаємовiдносинах двох типiв європейської цивiлiзацiї – захiдної (католицько–протестантської) i схiдної (греко–православної) – наше місто (принаймні, до поч. ХХ ст.) прагнуло до поєднання обох традицiй у живу соцiально-полiтичну i культурну синтезу.
Міське суспiльство попри всi перепони часу залишалося вiдкритим, здат¬ним толерувати i органiчно iнтеґрувати здавалося неприйнятнi для православ'я соцiально–культурнi явища. Навiть у кульмiнацiйнi моменти боротьби з місцевими поляками русини-українці демонстрували, що вони протистоять не захiднiй (латинській) цивiлiзацiї, а агресивним намаганням поневолення з боку найближчих сусiдів. У місцевої української людности залишалося два шляхи: зберігати вірність традиціям православної Церкви, налагоджуючи співжиття католицької і православної громади, як це було у Коломиї, чи асимілюватися або бути витісненим новою релігійною громадою, як це було у Львові.
Наскільки відомо авторові цього дослідження, вперше католицький храм фіґурує в документах як монастир Діви Марії отців–домініканів, які, разом з католицтвом, ширили полонізацію. Його було засновано у 1246 р., а 1413 р., на місці старого храму, польський король Владислав Яґайло заклав нову чернечу обитель (в південно-західній частині міста, над Прутом). Вона, на думку Л. Вайґеля, була своєрідним форпостом поширення польського впливу на Угорщину. У 1589 р. монастир, разом з Коломиєю, спалили татари. Однак, вже 1595 р., на ґенеральній капітулі Ордену у Валенсії вирішено, що коломийський монастир, поряд з іншими, переходить до компетенції Руської провінції святого Яцка. Новий домініканський монастир збудували приблизно 1627 р.
Рештки цієї обителі виявили 1875 р. під час будівництва сучасної ратуші й маґістрату. Її основні приміщення стояли там, де нині церква св. Михаїла. На сході було монастирське кладовище. Згодом, після ліквідації ордену домініканів у 1788 р., монастир закрили, а його приміщення передали маґістрату. В 1855 р. на місці монастиря збудували церкву св. Михаїла.
Надзвичайно мало відомо і про францисканців, які активно поселялися у Галичині і вже у 1345 р. мали окремий вікаріат Русі. До його юрисдикції належав і чернечий дім отців–францисканців у Коломиї.
Осібне місце в церковній історії міста посідала римо–католицька парафія Діви Марії, центром якої був, посвячений перед 1353 р., костел.
Коли спорудили перший храм візантійсього обряду в Коломиї, поки що встановити не вдалося. Відомо, що рівнозначним з відновленням Галицької православної єпископії, М. Грушевський вважав призначення намісником львівських, галицьких, кам'янецьких, снятинських і коломийських округів Я. Гдашинського з правом візитації церков і створення архимандритства. Вже у 1530 р. православні міщани отримали дозвіл заснувати монастир. Можливо, про цей монастир йшлося у покрайніх записах "Тріоді Цвітної", які засвідчували передачу цієї богослужбової книги до Коломиї: "Сію книгу глаголемную Тріодь Цвітную, предал до монастиря коломийського Благовіщення Пресвятой Богородиці до храму отцу Венедикту Ступницкій ігумен богословский львовский за своє отпущеніє гріхов 1687 року". Коломийський монастир (заснований 1610 р.) належав до відомої обителі православ'я – Манявського скиту, а поруч нього знаходилася зведена у 1587 р. Благовіщенська (помилкова назва – Спаська) церква з дзвінницею, яка збереглася до наших днів. В українській аріхтектурі немає, за визначеннями Л. Мельника й І. Білинкевича, іншого такого храму, де "ритм присадкуватих пропорціональних членувань був би проведений так послідовно і майстерно", де б "розтеленість" об'ємів по землі знайшла таке високохудожнє втілення.
Коломийський Благовіщенський монастир згадується й в реєстрі православних ігуменів від 1724 р.
Давню історію має парафія та церква св. архистратига Михаїла. Можливо, храм був збудований у XVI–XVII ст., однак відомостей про це нема. Знаємо, що, принаймні, напровесні 1730 р. він був головною руською церквою в Коломиї. Прихід церкви складали, здебільшого, коломийські міщани та мешканці довколишніх сіл. Парафіяльні метричні книги засвідчують, що парохом був Павло Филипович, його співслужителями – українські священики Іван Чернятинський (можливо, з с. Чернятина), Григорій Сопівський (мабуть, з с. Сопова); а парафіянами – коломийці з прізвищами Шепетюк, Лехник, Шаманович, Яремчук, Залуцький, Кичак, Левицький, Зозуляк, Хом'як, Дашкевич, Гринюк, Кукурба, Слободян, Стадниченко, Пазюк, Абрам'юк; прізвиськами – Пастух, Старець, Міняйлюк, Мельник, Тесля, Тихий, Ходак, Коваль, Винник, Римар, Маляр, Ткач, Пахолок; чужинці – Циган, Словен, Москаль; селяни – з Воскресінців, Ключева, Сопова, Перерова, Чернятина, Балинців; містяни – з Коломиї, Калуша, Хотимира, Самбора, Винників (?) та ін. Ці відомості заперечують поширене твердження, що коломийську парафію св. Михаїла в 40-х рр. XVIII ст. складало тільки 20 осіб. Пізніше, на місці давнього домініканського монастиря постала нова Святомихайлівська церква, будівництво якої завершилося 1855 р. Зображення цієї церкви зафіксоване на старих поштових листівках кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Стосовно ж побуту галицького духівництва в XVIII ст., то священик "своєю інтелігентністю і положенням товариським дуже мало різнився від селян ... Разом працював з ними в полі, разом увечері йшов до корчми, разом пив і бився, разом гуляв на весіллях, разом сумував на похоронах ...", через що "чоловік, себе шануючий, вважав для себе за приниження стати священиком".
Така тенденція очевидна і для Коломиї, адже чи не вся знать і міщани були римо-католиками або міщанами–євреями. І все ж, галичанам були ближчі традиційні західноєвропейські цінності, а тому, як стверджують, "українець з Коломиї міг легше порозумітися з поляком з Ряшева, ніж із росіянином з Воронежа". Образно кажучи, греко-католики мали православне обличчя, римо–католицьке громадянство і просвічену австрійську душу.
На сторожі батьківської віри та національної культури у коломийських українців завжди стояли церковні братства і товариства. Перші з них, можливо, існували при церквах Преображення Господнього і св. архистратига Михаїла ще в XVI–XVIII ст. Тільки за часів австрійського панування діяльність чоловічого "Братства святого Архистратига Михаїла" (засн. 1864 р.), жіночого "Братства Пресвятої Родини, присвячене святій Назаретській родині" (засн. 1900 р. ), священичого "Братства святого апостола Петра" (засн. 1910 р.) стала ефективнішою й впорядкованішою з юридичної точки зору.
Зокрема в статуті братства св. Михаїла зазначалося: "Братство св. Арх. Михаила єсть церковнымъ стоваришеніемъ парохіянъ рускихъ мhста Коломыи имhющее на цhли: а) наблюдати норовственность въ обще – б) поддержавати и скрhпляти обрядъ греческій каф. заведеніємъ хорального пhнія, в) имhти старанность о порядку и оукрешенію церкви, г) допомагати оучашойся молодежи оубогой оумhщенной въ здhшнемъ заведеніи певцевь церковныхъ, складками и всякими возможными дозволенными средствами". Для найбідніших верств учнівської молоді братство утримувало бурсу (з фонду пароха приміського села Корнич Маркелія Кульчицького). Її приміщення збудували, мабуть, після 1867 р.
Однак найпомітніший слід в історії братств Коломиї залишило "Братство Пресвятої Родини", яке складали, переважно, коломийські жінки – парафіянки церкви св. Михаїла. Воно проіснувало включно до 9 вересня 1955 р.
Помітний слід у церковному житті міста кін. XVIII – поч. ХХ ст. залишила і Римо-католицька Церква, яка об'єднувала віруючих поляків, а подекуди – німців та українців. Для їх потреб у 1775 р. у бароковому стилі звели величезний, як на ті часи, парафіяльний костел (нині – греко-католицька парафіяльна церква св. Йосафата Кунцевича).
Другим костелом нового періоду Коломиї став костел отців–єзуїтів, зведений у 1896–1897 рр. в псевдоґотичному стилі на нинішній вулиці Івана Франка. Резиденція єзуїтів вважалася не лише важливим осередком катехизації та освіти, але й латинізації та ополячення коломийців.
Значною популярністю серед міського населення користувався жіночий виховний заклад сестер–урсулянок, збудований в 1907–1908 рр. на протилежному боці вулиці від костелу отців–єзуїтів. В ньому, окрім черниць, навчалися коломийські панни.
До 1895 р. духовну працю серед католиків західного обряду виконували священики окремого коломийського деканату (від 1880 р.), а згодом їх доповнили ченці ордену єзуїтів. При парафіяльному костелі існували "Братство капличне" (засн. 1861 р.) і товариство взаємної допомоги мешканців Коломиї "Jutrzenka" ("Ранкова зоря") (засн. 1875 р.). В костелі отців єзуїтів на поч. ХХ ст. діяли товариства "Святої вервиці", "Найсвятішого серця Ісуса і Марії", "Товариство під опікою св. Йосифа для працівників фабрик у Коломиї" та ін.
Осібно від коломийських католицьких парафій стояли організовані релігійні общини німецьких поселенців, які виникли тут, мабуть, ще у середньовіччі, а наприкінці XVII ст. фіксуються їхні муровані кірхи.
Переконливим свідоцтвом їхньої присутності в релігійному житті реґіону було існування, на ґрунтах колишньої монастирської юрисдикції Мечиківка, в колонії Баґінсберґ (1818–1940 рр.) євангельського реформованого пасторату. До нього належали протестанти Авґустдорфа, Константинівки, Мількусдорфа, Нойдорфа, Ситанерівки, Бредтгайму. Для духовних потреб місцевих протестантів в 1873–1875 рр. баґінсберці звели цегляно–кам'яний молитовний будинок (тепер – греко–католицька церква і парафія св. Миколи Чудотворця на вул. С. Петлюри).
З найдавніших часів наше місто було й своєрідним місцем перетину християнського та юдейського світів, а коломийці – свідками колоритної поліфонії взаємин християн та іновірців.
Життя місцевої єврейської спільноти було замкнутим. Юдеї примусово поселялися у спеціальних, відокремлених від міста внутрішніми мурами кварталах, так званих ґетто, або на закритих єврейських вулицях (Judengassen). Побіч тяжкого економічного та соціального тиску, якому піддавала євреїв польська королівська адміністрація, їхні храми ставали осередками духовного поступу.
Найдавніші коломийські синаґоґи будували з дерева чи мурували. Хоча, як свідчать джерела, синаґоґи в близьких від Коломиї Печеніжині та Гвіздці були дерев'яними, оскільки саме так зберігався їхній зв'язок з місцевим християнським дерев'яним будівництвом. Люстраційна комісія у 1616 р., визначаючи терени під міську забудову, вказала й місце синаґоґи (тепер – інкубаторна станція на вул. Я. Оренштайна). Наприкінці XVIII ст. було перебудовано й так звану Велику синаґоґу, зображення якої, на жаль, збереглося лише на старих поштівках.
У XVIII ст. коломийська юдейська громада відіграла значну роль у поширенні хасидизму – ідей свободи вибору, відповідальности перед Богом і сумлінням. Засновник хасидизму, приблизно у 1730-х рр. відвідав місцевого рабина Месгляма бен Ешея127. Побіч цього, у Коломиї в 1756–1759 рр. міг проповідувати Якуб Франк – лідер сабатіанства в Галичині та на Поділлі – найбільш масового єврейського месіанського руху другої половини XVIII ст.
Що ж стосується нетрадиційних контактів місцевих євреїв з католиками або уніатами, то цікавий епізод описує лавреат премії Нобеля, письменник Шмуель Йосеф Аґнон (1888–1970). Художній переказ стосується взаємин ватажка карпатських опришків Олекси Довбуша з коломийським рабином Ар'є. У Коломиї О. Довбуш з'явився "однієї суботи": "Рабі Ар'є сидів у кріслі і руки омив і відпив, і над хлібом благословив Того, що дає хліб, і дав Довбушу, і їв сам. І Довбуша благословив рабі Ар'є. Після їди і пиття повернувся він зі своїми молодцями в гору. І в руці Довбуша клинок, що дав ангел смерті Довбушу. Ні вдень, ні вночі не спочине клинок. Лише із суботи в суботу в день сьомий, коли спочив Господь, як освітиться суботній вечір, покоїться клинок у руці Довбуша, тому що пролилося на нього освячене вино, коли прийшов Довбуш з суботнього вечора до рабі Ар'є, і не ворухнеться клинок, поки не мине субота".
Відомі випадки, коли героями були й негативні особи, які прославилися у так званому соціальному бандитизмі. Хоча не потрібно й заперечувати можливості зближення людей інших віросповідань (українців і євреїв) вимушених спільно боротися проти спільного ворога – свавілля польської шляхти та королівських урядників.
Освіта
Історичні факти стверджують, що розвиток освіти коломийців сягає своїм корінням у глибоку давнину. Активізація освітньої діяльности в середньовіччі пов'язувалася з прийняттям християнства, яке вимагало знання грамоти. Найдавнішими освітніми закладами Коломиї, де навчали грамоти та книжкової мудрости, мабуть, були церковно-приходські школи при католицьких та православних церквах і монастирях, а пізніше – церковні братства. Завдяки цьому коломийці мали змогу отримувати елементарні поняття грамоти і долучитися до здобутків європейської цивілізації – граматики, риторики, діалектики, арифметики, астрономії, геометрії та музики.
І все ж, середня і вища освіта залишилася для багатьох наших предків цілковитою terra incognita. Знаємо лише, що коломиєць Іван Григорович згадується у списках Яґайлонського університету у Кракові під 1424 роком. До того ж, у XVI–XVIII ст. у Коломиї, як і в усій Галичині, більшість населення була неписьменна.
Перша офіційна згадка про існування в Коломиї школи, як стверджує В. Бойцан, належить до 1778 р., коли тут заснували початкову німецько–єврейську школу. Відомо, що лишень через дев'ять років – у 1787 р. існували школи при костелі та синаґозі, а німецьку тривіальну школу зав'язали аж 1790 р. Так звану "Головну" окружну польсько–німецьку школу для дітей шляхти й багатих містян заклали у 1811 р. У коломийському шкільництві того часу, фактично, панували польська і німецька мови, хоча Греко-католицька церква і вище духівництво вимагало від священиків забезпечити в своїх парафіях навчання дітей рідною мовою. Щоб виправити становище, 25 травня 1818 р. в коломийських школах запровадили вивчення реліґії українською мовою.
Найвагомішою подією 1860-х рр. в нашому краї стало відкриття в 1861 р. в Коломиї чотирикласної гімназії з німецькою мовою навчання. І лише українську граматику та реліґію викладали рідною мовою. Пізніше, у 1867 р. місцевим полякам вдалося домогтися переходу гімназії на польську мову навчання134. Згідно із даними щорічних звітів, учнями гімназії були, переважно, поляки, українці та євреї, а деколи – вірмени. Відвідування навчального закладу було дуже погане. Багатьох учнів батьки не пускали вчитися, а деякі школярі самі цього не хотіли. Та й місцева влада не зобов'язувала батьків посилати дітей на навчання. Це спричинило кризу в гімназії, яку вона пережила в середині 1880–х рр. Так, за даними крайової шкільної ради, в Коломийському шкільному окрузі тільки один з 1329 учнів відвідував гімназію. Нерідко учні–українці були дуже бідні: відомий факт, коли 1871 р. до гімназії записалося троє українців "в сірачках, ходачках і з торбиною на плечах".
Зростання числа учнів-українців і сприятлива для українців політика "нової ери" в 1890–х рр. поставили питання про відкриття окремої української гімназії у Коломиї. Відкриття наразі лише паралельних класів з "руською мовою навчання" (в межах державної польської гімназії) відбулося 21 вересня 1892 р. Перші два роки українські класи були під керівництвом дирекції польської гімназії. 4 вересня 1894 р. управителем цих класів призначили вчителя класичних мов Станіславівської польської гімназії Софрона Недільського, гербу "Прус" (1857–1917).
У березні 1900 р. українські паралельні класи відділено від польської гімназії і утворено самостійний навчальний заклад – "Ц. к. (цісарсько-королівська) гімназія з руским викладовим язиком в Коломиї". Її урочисте відкриття відбулося 3 вересня 1900 р. Звертаючись того дня до шкільної молоді, крайовий шкільний інспектор і візитатор Іван Левицький, "заохочував єї до щирої і совістної праці коло присвоювання собі розширювання правдивого знання і завзивав, щоби памятала о сім, які обовязки єї чекають в будучім житю, коли стане в ряді робітників-горожан сеї землі, а при сім старала ся все в згоді жити і працювати з членами другої народности краю". У 1900–1901 н. р. тут вже навчалося 389 учнів, у тому числі – 31 з Коломиї.
Відтоді Коломийська українська гімназія стала справжнім центром національно–культурного й науково-просвітницького життя краю і однією з найкращих у Галичині. У різні роки тут працювали педагоги, відомі українські громадсько-культурні діячі, вчені, письменники: Дмитро Николишин, Володимир Павлусевич, Микола Матіїв–Мельник, Ярослав Гординський, Петро Франко, Орест Кузьма, Богдан Левицький, Роман Рубінґер, Григорій Тимощук, Никифор Даниш, Роман Шипайло, Олекса Ковбуз та багато інших.
Коломийська гімназія наприкінці ХІХ – першій половині ХХ ст. підготувала цілу плеяду відомих політичних і громадських діячів. Тут навчалися письменники Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Василь Костащук, Юрій Шкрумеляк, Мирослав Ірчан, Олекса Гринюк, Іван Ткачук, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, літературознавець Дмитро Рудик, філолог-ґерманіст Богдан Задорожний, фізик Василь Міліянчук, композитор Ярослав Барнич, співак Михайло Голинський, громадсько-політичні діячі Василь Іваницький, Лев Бачинський, Михайло Павлик, Василь Верига.
Побіч діяльності коломийських гімназій, в цей період, українське шкільництво складали: школа імени княгині Ольги (1910–1937 рр.), школа імени Тараса Шевченка (1900–1944 рр.), школа імени святого Володимира (1873–1939 рр.) на Надвірнянському передмісті, школа святого Миколая (1873–1939, 1941–1944 рр.) на Кутському передмісті, приватна жіноча учительська семінарія імени святої Броніслави (відкрита в 1907 р.). За даними шематизмів, у 1906 р. в Коломиї діяло 15 народних шкіл.
Розширювалася і мережа фахових шкіл. Коломийські москвофіли 1879 р. заснували пасічнянську, кравецьку та городничу школи. На початок ХХ ст. у місті активно працювали: гончарна школа (відкрита 1875 р.), школа деревного промислу (відкрита 1894 р.), шевська школа (відкрита 1903 р.), які мали статус крайових. Ці освітньо–професійні заклади вели підготовку фахівців різних національностей для ремісничих підприємств і приватних майстерень. Однак національним за змістом і формою була коломийська фахова спілка "Науковий варстат Гуцульської промислової спілки" (1892–1894) – перша школа національної різьби в Україні, яка й стала передвісником школи деревного промислу.
Діяльність коломийських фахових шкіл засвідчувала, що наш край має багатий домашній промисел, який зародився і розвивається в глибоких пластах художньо-матеріальної культури українців. Це підтвердили етнографічні та мистецькі виставки у Коломиї (1880 р.), Львові (1890 р.), Парижі (1900 р.), на яких широка громадськість побачила вироби цих шкіл, які часто осідали в столичних салонах, ставали надбанням численних музеїв і власністю високих посадових осіб.
Оцінюючи соціальний аспект народного вчительства та майстрів фахових шкіл, сучасники писали, що "... бути учителем таким, як сего вимагає школа у нас Русинів, то не досить просьвічувати народ, ту треба боротись без упину не тілько о кавалок хліба, але з такою силою ворожих елементув, що справді сказати можна, се не йти жити, але терпіти муки. Се значить немов вступити в покутні мури монастиря, зза котрих не сьміє бачити ся нічого, лиш науку і дітий.".
Тому повсякденне життя вимагало великої роботи щодо виховання населення міста та активізації боротьби за свою школу. Але громадські організації, і в тому числі найбільш популярне в Галичині товариство "Просвіта", не могли розв'язати багатьох важливих питань. Це призвело до початку діяльности в Коломиї на зламі ХІХ–ХХ ст. осередків українських педагогічних товариств – "Шкільна поміч" (засноване 28 червня 1892 р.), "Руське педагогічне товариство" (12 березня 1899 р.), "Взаїмна поміч українського вчительства" (27 жовтня 1905 р.), "Рідна школа" (3 січня 1912 р.). Їхня праця була свідченням того, як в свідомости коломийців утвердилася думка, що без освіти і школи неможливе національно–культурне відродження, що саме через розвиток шкільництва лежить шлях до національної свободи.
Іноземна присутність в коломийському шкільництві простежувалася в діяльности єврейських, німецьких і польських закладів освіти, різних за статусом і громадським звучанням. Специфіка їхньої роботи полягала зокрема й у пропаґанді відомих політичних і культурних постулатів, зазвичай, завжди ворожих українцям.
Найвідомішою з коломийських єврейських шкіл кін. ХІХ–поч. ХХ ст. була чотирикласна чоловіча школа "Шкільного фонду на організацію та утримання шкіл для бідних дітей в Галичині, Буковині та Туреччині", родини відомих німецьких євреїв–меценатів і благодійників Йосифа Гірша (1805–1885) і Моріца Гірша (1831–1896). Школу відкрили в 1896 р. у спеціально збудованому приміщенні (тепер – ЗОШ № 8 ім. О. С. Пушкіна).
Певне значення мали школи в коломийських німецьких колоніях Баґінсберґ (від 1820 р.), Маріягільф (від 1825 р.), Флеберґ (від 1893 р.) і Розенгек (кінець 1890-х рр.).
Найбільш організаційно та матеріально розвинутим було польське шкільництво. Його розвиток був спрямований на збереження домінуючого становища польського елемента. Зокрема польськомовними були чотирикласна Головна школа (1875-? р.), дівоча школа і вища дівоча школа (1873–1890-ті рр.), дві школи філії в Коломиї на Надвірнянському і Кутському передмістях (від 1873 р.). На поч. ХХ ст. поляки мали в Коломиї 14 навчальних закладів – від так званих виділових до мішаних і приватних шкіл. Помітну роль в полонізації місцевого населення відігравала польська державна гімназія імени короля Казимира Яґайлончика (заснована 1861 р., ім'я надане 1920 р.). Впродовж цього періоду найхарактернішою рисою розвитку польського шкільництва в Коломиї була гостра конфронтація між польськими та українськими педагогами, учнівською молоддю.
Видавнича справа
Переломною подією в історії Коломиї другої половини ХІХ ст. була поява українського друкарства. Відтоді місто стає, без перебільшення, своєрідною метрополією національного духу. Адже друковане слово, попри всю складність і суперечливість умов його розвитку, відігравало істотну роль у самовизначенні нації, формуванні її політичної культури й духовности.
Витоки коломийського друкарства сягають 1864 р. – часу, коли тут братами Михайлом (1838–1913) і Теодором (Федором) (1827–1892) Білоусами започатковано світське українське книгодрукування, а 1865 р. – ґазетярство. Упродовж другої половини ХІХ–ХХ ст. тут діяли 32 українські друкарні, які стали базою для українського книговидання (за підрахунками сучасних дослідників – понад 3 тис. найменувань книг і брошур) та періодики (понад 140 найменувань українських періодичних видань).
Від 1864 р. й до початку Першої світової війни (1860- ті–1890-ті рр. називають становленням української видавничої справи в Коломиї) тут працювали друкарні: Михайла Білоуса і Спілки печатня (1864–1867); друкарня Михайла Білоуса (1867–1913), Яна Брука (Бруха) і спілки (1891–1899), Вільгельма Бравнера (Браунера) (від 1901 р.), А. В. Кисілевського і спілки (1903–1914), А. Й. Мізевича друкарня і літоґрафія (1903–1909), А. Й. Мізевича друкарня під управою Фелікса Долінського (від 1909 р.), Симона (Шимона) Тайхера (від 1912 р.), Якова Оренштайна (1914); видавництва: "Галицька накладня" Якова Оренштайна (1903–1914), "Видавнича спілка українського вчительства філії товариства "Учительська громада" (від 1909 р.), "Жіноча бібліотека" (від 1912 р.), "Мужицьке видавництво" Кирила Трильовського (1913), "Загальна книгозбірня" Дмитра Николишина (засноване 1914 р.); видавалися книжкові серії: "Библиотека новых драматичных сочинений" (1878–1894), "Бібліотека для рускои молодежи" (1894–1913) Юліана Насальського та інших.
Кількісно і якісно збагатив, а фактично – вдало монополізував коломийське друкарство єврейський видавець, громадський діяч і прихильник міжетнічного діалогу в Галичині, Яків Оренштайн (1875–1943?). Видані ним в 1903–1914 рр. ориґінальні і перекладні твори української й світової літератур, підручники і посібники, поштові листівки стали загальновизнаним вкладом у національну видавничу спадщину.
І все ж, велику кількість коломийських часописів, книжкової продукції забезпечували спеціаліалізовані видавничі підприємства. Вони були власністю не лише москвофілів, радикалів, жіночих та педагогічних товариств, окремих осіб, але й місцевих поляків та євреїв. Як свідчать факти, неукраїнські видавництва, побіч культурного взаємовпливу, були чинником потужного впливу на масову свідомість коломийців. Чужинецькі видання визначали їхню національну ідентифікацію й національні почуття. Однак, в масі своїй, ці друки не становили серйозної загрози процесам відродження української нації.
Завдяки активній участі в книговиданні й журналістиці не тільки Галичини чи Наддніпрянщини, а й тогочасної Європи, друковані у Коломиї українські книги й періодика стали загальнонаціональними за своїм значенням, таким чином сприяючи перетворенню Галичини на "український П'ємонт" – осередок політичних, культурно-національних ініціатив для всієї України.
| •<• •Попередня• | •Наступна• •>• |
|---|
•0 Comments•