Коломия у першій половині ХХ століття
Іван Монолатій
Перша світова війна
Розвиток Коломиї завжди супроводжувався війнами та збройними зіткненнями різних народів, одним з наслідків яких були захоплення міста та його окупація протиборчими силами. Особливого драматизму воєнна окупація Коломиї набула під час Першої світової війни, коли землі Галичини стали поліґоном найбільшого збройного конфлікту між Австро–Угорщиною та Росією.
Наприкінці літа 1914 р. російські війська перейшли кордон Галичини. Їхні передові загони наближалися до Станіслава, Надвірної, Коломиї. У місті австрійська поліція розпочала арешти "підозрілих" і "політично неблагонадійних" осіб. Переважно заарештовували членів москвофільського товариства ім. Михаїла Качковського та "симпатиків" Росії. Нерідко жертвами цієї акції ставали далекі від політики містяни й селяни. Арештантів вивозили до концтаборів Ґмінду й Талєргофа. Одночасно евакуйовували державні установи, виїздили німецькі колоністи, втікали польські урядовці та єврейські багатії.
Усі чоловіки, віком від 21 до 45 років, які годилися до військової служби, були мобілізовані до імперського війська. У серпні почався запис охотників до Леґіону Українських Січових Стрільців (УСС). Національно свідомі коломийці створили громадський комітет, який мав провести серед населення аґітацію, зібрати кошти, білизну та харчі для добровольців. В цій акції значну роль відігравали учні Коломийської української гімназії. За кілька днів до міста з'їхалося багато охочих воювати в лавах УСС. До бойових відділів Першого полку УСС записалося чимало вихідців з тогочасної Коломийщини. Декілька днів вони відбували військовий вишкіл у Коломиї, а відтак виїхали на збірний пункт до Львова. За матеріалами поіменних списків УСС, в леґіоні воювали сім коломийців: Ігор Федів, Олександр Перфецький, Павло Гуцуляк, Микола Турянський, Антін Павловський, Михайло Серганюк і д–р Омелян Левицький.
15 вересня 1914 р. Коломию захопили російські війська. Як свідчать документи, першими на вулицях міста з'явилися поодинокі кавалерійські патрулі в чорних баранячих шапках, широких, що звисали з плечей, накидках, з крісами через плече та з довгими гострими списами в руках. Слідом за ними в'їхали основні частини – кавалерія, піхота, артилерія, підводи з амуніцією та харчами. Почалася нова хвиля обшуків й арештів, але вже тих, хто підтримував австрійську владу. "Сейчас по занятю Коломиї, вже тиждень перед тим напав страх на населенє. Люди старали ся заховати безпечно свій маєток. Ніхто не відважив ся виглянути на вулицю зі страху перед Москалями", – згадував невідомий дописувач львівської ґазети "Свобода".
Українське національне життя в місті завмерло. Російські окупанти закрили культурно–освітні заклади, вилучили українські книжки, знищили цілі бібліотеки, що належали різним товариствам і приватним особам, видавництвам, зруйнували пам'ятник Тарасу Шевченку.
З боку російських військ цивільне населення піддавалося грабункам і контрибуціям, фізичному насильству, звинуваченням у шпигунстві. Християнські церкви та синаґоґи міста було пограбовано й сплюндровано. Всі такі акції санкціонувалися окупаційною адміністрацією, яку представляв начальник Коломийського повіту Чернівецької ґубернії, князь Лобанов–Ростовскій.
У вихорі війни коломийських євреїв насильно депортували до Полтавської, Могилівської, Чернігівської і Таврійської губерній в Україні, а також до Пензенської і Єнісейської – у Росії. Вимушеними біженцями стали німецькі колоністи, які рятувалися втечею до міст Альтнойдорфа, Кройцдорфа, Луттенберґа (Нижній Штайєрмарк), села Ґебольцкірхена біля Гааг (Горішня Австрія).
Нормалізувалося життя в Коломиї тільки наприкінці 1916 р., коли в Галичині остаточно закріпилися австрійські війська. Знову відкрилися школи й гімназії, відновили роботу культурно–освітні заклади, було розпочато багаторічну відбудову зруйнованого міста, особливо його передмість.
Упродовж 1914–1916 рр. місто залишалося важливим адміністративним і стратеґічним пунктом, транспортним вузлом за оволодіння яким точилася напружена боротьба. Німими свідками тих подій тепер залишаються військовий меморіал на польському кладовищі (встановлений маґістратом міста в 1916 р.) в пам'ять поляглих воїнів австро–угорської армії в боях за Коломийщину, а також велика кількість, безіменних до останнього часу, могил на так званому війському цвинтарі.
Приблизно із липня 1917 р. поразка Австро–Угорщини у світовій війні ставала очевидною для коломийців. До листопада 1918 р. у місті дислокувалися військові частини конаючої монархії із різних фронтів. Коломия ставала очевидцем державницьких прагнень поляків, румунів, чехів, словаків, австрійців. В той же час у колах коломийської інтеліґенції визрівали ідеї створення в Галичині самостійної держави.
Західно–Українська Народна Республіка
За нелегкими роками Першої світової війни, політичними маневрами і планами, в 1918 році витворилася сприятлива можливість створення національної держави для галицьких українців.
Передвісниками таких прагнень були багатотисячні мітинги і віча, які відбувалися навесні 1918 р. в містах краю. В Коломиї "Свято миру державности" орґанізували 3 березня. Тут зібралося понад 32 тис. осіб – містян і селян з гірських сіл Коломийщини. Учасники віча вимагали об'єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, ратифікації Австро–Угорщиною Берестейського мирного договору.
У наступні місяці велелюдні зібрання коломийців маніфестували вимоги ліквідації імперії і монархічної влади, повалення багатовікового гніту і створення народної республіки з республіканським ладом, здобуття демократичних свобод. У червні "читальна секція" місцевого товариства "Родина" приступила до реалізації майбутнього збройного повстання. Остаточно захоплення влади в Коломиї було погоджено 19 жовтня в с. Березові Вижньому, нині Косівського р-ну Івано-Франківської обл., на таємному засіданні військового комітету.
31 жовтня, до одержання наказу зі Львова, діячі цього комітету прийняли ухвалу, в якій відзначали успіхи революційної хвилі в цілій Австро–Угорській імперії, і закликали Українську Ґенеральну Команду у Львові, щоби та "найдовше до п'яти днів дала наказ про проведення перевороту", а якщо вона цього не зробить „таємний комітет сам докладе зусиль, щоб у Покутті на власну руку зробилося (повстання – І.М.) на всій території краю". Це був неприхований заклик до самостійних революційних дій.
У ніч проти 1 листопада 1918 р., за почином таємного Центрального Військового комітету у Львові і за безпосередньою участю Коломийського окружного таємного військового комітету, на території Покуття відбулося перебрання влади в українські руки і проголошення Української держави. Вперше більш як за 530 років (від часу остаточного захоплення галицьких земель Польщею в 1387 р.) вдалося реалізувати ідею української державности взагалі та в Галичині зокрема.
"Падолистовий переворот" в Коломиї став несподіваною акцією як для цивільної, так і військової влади. "Серед українців – згадував В. Бемко – безгранична радість, серед жидів – вичікування, та все ж замітне вдоволення з порядку і спокою на вулицях". Революційні події сколихнули містян, які, незважаючи на обставини військового часу і загальний ажіотаж, виходили цілими групами на вулиці. Сучасник писав: "... вулиці прямо роїли ся від людий. Вулиця з двірця до міста була забита автами і підводами ... Хоч був ще будний день, то головні вулиці і площі були переповнені цікавим цивільним населенням. Десь пропав той страх, що ще день перед тим бачило ся на лиці у кождого прохожого, скільки разів стрічало ся довгі похоронні гуртки неначе з соромом перекрадали ся через головні вулиці, а прохожі неначе питали себе: "Невжеж є ще такі, що можуть умирати сегодня, де ми тішимо ся новою волею? (курсив мій – І.М.)".
Формально зміна влади в Коломиї відбулася вже 1 листопада, а наступного дня повноваження було передано українській повітовій владі. Її органи очолили: повітовий комісар д-р Іван Стрийський, бурмистр Захар Скварко, маршалок Коломийської повітової ради, о. Олександр Русин, начальник скарбничого уряду д-р Гвоздецький, президент Коломийського окружного суду д-р Іван Чернявський, керівник Коломийської повітової лічниці д-р Зеновій Левицький і головний санітарний лікар округу д-р Петро Петрушевич. Військовим комендантом міста призначено поручника Степана Галібея.
Перші, після революції, збори коломийської громади відбулися 17 листопада. У резолюції віча зазначалася одностайна вимога "здійснення національного ідеалу всього українського народу", "поробити потрібні заходи для з'єдинення всіх українських земель в одну державу". Для вирішення державних справ до складу Української Національної Ради від Коломиї були делеговані адвокат Іван Чернявський і селянин Гриць Тимощук.
В швидкоплинний період українського державотворення та польсько–української війни 1918–1919 рр. коломийські євреї так і не зробили категоричної ставки на користь ЗУНР чи Польщі. Взаємини українців і поляків в Коломиї увійшли в нову фазу протистояння, яка ускладнилася в результаті невдалих спроб їхніх провідників досягти двостороннього порозуміння. Німецькі колоністи висловили свою лояльність до української державности і делеґували до Німецької Народної Ради в Західно–Українській Народній Республіці свого представника.
З перших днів існування ЗУНР українські державні структури в Коломиї взялися за надання широких можливостей розвитку освіти і культури, а коломийська інтеліґенція позитивно сприйняла ідеї державного будівництва. Такі зміни у поглядах на соціальні і національні пріоритети мали безпосередній вплив на формування підвалин національного відродження. Найпомітніший вияв цих зрушень – зростання національної свідомости різних прошарків міського і сільського населення, поглиблений інтерес до подій політичного характеру, закономірні вияви громадянської активности в галузях освіти, видавничої справи, літератури й театру.
У листопаді 1918 – травні 1919 рр. місто з різними державними дорученнями та місіями відвідали: державний секретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський (15 листопада 1918 р.), Головний отаман армії УНР Симон Петлюра (не пізніше від грудня 1918 р.), Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний) (наприкінці січня 1919 р.), представник американської дипломатичної місії Чарльз Блументаль (на початку березня 1919 р.), представники Швейцарської місії Міжнародного Червоного Хреста (20 березня 1919 р.), Начальний вождь УГА, ґенерал–полковник Михайло Омелянович–Павленко (наприкінці квітня 1919 р.), французький військовий журналіст Дебіше (4 травня 1919 р.).
Коломийці боронили українську державність в 1918–1919 рр. у складі Гуцульського куреня УГА, Третього куреня імені гетьмана Петра Дорошенка 24 піхотного полку, Другої (Коломийської) бриґади УГА, полку імені гетьмана Івана Мазепи.
Румунська окупація
Як свідчить історія, доба новітньої національної держави для Покуття загалом і Коломиї зокрема виявилася дуже короткою. Ворожі українській державності зовнішні й внутрішні обставини призвели до встановлення у травні 1919 р. нової, румунсько–польської окупації. Від 24 травня до середини липня в Коломиї запанувала об'єднана румунсько–польська адміністрація, вірними помічниками якої стали коломийські поляки й окремі євреї.
Були закриті всі українські установи, проводилися обшуки у помешканнях свідомих коломийців, відомих громадських і військових діячів. Не дивлячись на посилення репресій, коломийці засвідчували свою приналежність до "нації в поході" тим, що носили українські національні відзнаки, одягали їх до церкви та на громадські сходини, що відбувалися нелеґально. Розпочиналася чергова, майже двадцятирічна польська окупація, яка, для більшості мешканців міста, закінчилася траґічно.
Під польською займанщиною
Незважаючи на патріотизм галичан, під натиском польських військ ґенерала Й. Галлера, уряд ЗУНР 15 травня 1919 р. залишив Станіславів і відійшов разом з УГА за р. Збруч. 24 травня Коломию окупували румунські, а відтак – польські війська.
Із перших днів займанщини окупаційний режим спрямував свій політичний курс на цілковиту уніфікацію українського суспільного життя міста із польським середовищем. Одним із проявів такої політики була нова муніципальна влада. Коломия, як і за Австрії й піврічного існування Української держави, залишалася центром повіту, адміністрацію якого очолював староста. Коломийський повіт входив до Станіславівського воєводства. Така структура в умовах реакції зв'язувала будь-яку ініціативу знизу і найкраще відповідала цілям нової влади. У 20–30-х рр. ХХ ст. коломийськими бурмистрами були виключно поляки: С. Заремба, К. Баліцкі, І. Патковські, Ю. Санойца та М. Кольбушевські, старостою – Ч. Павліковські.
Крім староства й міської влади, у Коломиї діяли повітовий суд, повітова комендатура поліції, каса державної скарбниці, шкільний інспекторат тощо. В органах державної влади запанувало польське засилля.
Першим одностайним виявом масового протесту коломийців проти нової влади став бойкот виборів до польського сейму. З цього приводу у вересні 1922 р. відбулося віче української громади. Бойкот різних польських заходів тривав і після виборів: у листопаді 1922 р. та квітні 1923 р. Надалі, коломийці брали участь у суспільно-політичному житті міста, а їхнє невдоволення політикою польської влади набирало чіткіших форм орґанізованого спротиву – 25 жовтня 1925 р. збори громадськості міста рішуче протестували проти польської колонізації Західної України. У своїх вимогах місцеві українці опиралися на досвід політичних партій та орґанізацій.
Однією з найвпливовіших і найчисельніших орґанізацій міста і повіту було товариство "Громада" (1906–1914, 1921–1923, 1931–?), яке постійно переслідувала польська поліція. В його лавах перебували свідомі діячі "Українського громадянського комітету в Коломиї", Українського студентського союзу (УСС), Української військової орґанізації (УВО), "Жіночого кружка".
В 1920–1930-х рр. в Коломиї активно діяли філії та осередки УВО, а відтак ОУН, Української соціалістичної радикальної партії (УСРП), Української партії незалежних соціалістів (УПНС), Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), "Пласт", товариств "Просвіта", "Луг", "Сокіл", "Каменярі", "Українська католицька спілка" (УКС), "Сельроб-єдність". Їхня активна позиція свідчила про різну політичну орґанізованість та певну єдність всіх українців міста.
Нечисельними і такими, що не відігравали особливої ролі в житті міжвоєнної Коломиї, були польські, єврейські та німецькі політичні партії й орґанізації. Серед них – польські "Стрілецький зв'язок", "Безпартійний блок взаємодії з урядом", "Коло приятелів гарцерства", "Леґіон молодих", "Молода Польща", "Коло покутян", Польська соціалістична партія (ПСП), Християнсько-Демократична партія (ХДП), Народно–Демократична партія; єврейські, переважно сіоністські, – "Аґавас Хесед", "Гатхія", "Гірахтуд", "Гехалуц", "Ґордон А.Д.", "Ґордонія", Бунд, Аґудат-Ізраєль, Поалей-Ціон; німецькі – "Спілка німців-католиків Малопольщі" та інші.
Унаслідок зміни політичної кон'юктури, значні зміни відбулися в економічному секторі Коломиї. Торгівля в ті часи зосереджувалася здебільшого в руках євреїв, які мешкали в центральній частині міста і тут же тримали свої крамниці. В них продавали практично все – від харчових продуктів до будівельних матеріалів.
Розвивалася й українська торгівля. У міжвоєнний період тут діяли установи – "Народна торговля", "Покутський господар", "Гуцульщина", "Де–Ко", "Жіночий базар", "Мясозбут" і найвпливовіша – "Окружний союз кооператив". Велика заслуга в економічному піднесенні Коломийщини належала товариству "Сільський господар". Популярністю у місті користувалася продукція українських друкарень А. Кисілевського (1920–1939), М. Бойчука (1921–1939), "СО–ВА" (1931–1935), "Джерело" (1937–1939) та інших.
Поряд із великими та середніми підприємствами в місті діяли приватні ремісничі майстерні, власниками яких були переважно євреї й поляки. Відомим підприємством сільськогосподарських машин була фабрика коломийських поляків Любіна (згодом, Болеслава і Кароля) Біскупських (останні збори акціонерів 19 грудня 1939 р. так і не були проведені). Як і до світової війни, млинами володіли євреї. Інтереси як перших, так і других стерегли "Товариство єврейських купців", "Зв'язок купців польських" та "Зв'язок заводських гірників".
На початку 1930-х рр. економічний стан Коломиї значно погіршився – далися взнаки повільна політична модернізація в Західній Україні й економічна криза 1929–1933 рр.
Українські містяни та селяни з приміських сіл займалися переважно боднарством, бляхарством, теслярством, ковальством, мулярством, шевством, слюсарством, копанням криниць. Кравецтво, годинникарство і перукарство монополізували євреї. Коломийський міжвоєнний період був доволі бідним і на нові міські будови. Мешканці освітлювали будинки ґасовими лампами, а кімнати опалювали дровами. Першу "електровню" збудували у середині 1930-х років, але в оселях коломийців електричне світло з'явилося лише через 2-3 роки. Що ж до населення, то воно суттєво не зросло: 33391 особа у 1937 році проти 30235 осіб ще у 1902 році. В 1939 р. в місті мешкало не менше ніж 15 тис. євреїв. Певним вкрапленням в етнічну структуру Коломиї стала поява тут в 1930-х рр. болгарів.
І все ж, в коломийській мозаїці 1919–1939 рр. маємо кілька нових та яскравих подій, які, поряд з існуючими вже видавничою справою і шкільництвом, мали безпосередній вплив на українське національне життя краю. Це, насамперед, започаткування в Коломиї першої новітньої української енциклопедії (1930–1935 рр.), яка мала назву "Українська Загальна Енцикльопедія" у 3-х томах і відома саме як коломийська енциклопедія, проведення Шостого з'їзду українських музейників (1938 р.), а також, початки Української євангельської реформованої Церкви (1925 р.), величаве святкування 950-ліття хрещення Руси–України (16 жовтня 1938 р.) та пожвавлення екуменічного діалогу між українцями–євангеликами та німцями–протестантами (1925–1939), їхні спільні богослужіння. Найвагомішою подією в національно-культурному поступі коломийських українців стало заснування музею "Гуцульщина" в 1926 р., а в 1935 р. – відкриття першої музейної експозиції, в якій були представлені здобутки народного мистецтва нашого краю, пам'ятки його славної тисячолітньої минувшини.
Загалом, останній в історії міста період польської займанщини відзначився репресіями і здирницькими поборами з українських містян на користь польської держави, нетерпимістю до всього непольського, руйнуванням столітніх традицій добросусідства й толерантности.
Друга світова війна. Радянізація Коломиї
Початок Другої світової війни у вересні 1939 р. ознаменував незворотні та суттєві зміни в політичному й економічному житті Коломиї.
Чекаючи приходу німців, чимало коломийців по радіо з Києва почули, що Радянський Союз уклав договір з Німеччиною та що Червона армія йде їх "визволяти" від польсько-панського гніту. Для місцевого люду це було справжньою несподіванкою. Впродовж кількох днів в Коломиї не було жодної офіційної влади: польські війська відступили, польська адміністрація та поліція втекли.
Ще вранці 17 вересня в Коломиї стало відомо, що загони Червоної армії наближаються до міста. Ініціативний комітет з членів КПЗУ взяв на себе функції тимчасового управління містом. Нашвидкуруч написали привітання на великих червоних полотнищах українською, польською та єврейською мовами. Увечері на ратуші вивісили червоний прапор.
До міста радянські війська увійшли 18 вересня – першими в'їхали бійці 81-го кавалерійського ескадрону. Вони зайняли залізничний вокзал, міст через Прут, пошту, телеґраф, банківські установи. Нарешті, у вівторок 19 вересня в Коломию в'їхали радянські танки – великі, тяжкі та грізні. За ними відразу приїхали цивільні, політруки та партійці, які стали новодити новий лад. Вони зробили на коломийців таке саме гнітюче враження, як їхня армія. Сірі, погані, непривітні, без жодної оглади, примітивні, зате самовпевнені та бундючні. Поступово місто заповнювали прибулі зі сходу України службовці, вчителі та лікарі.
Уже в жовтні було створено перше представництво радянської влади – тимчасову міську управу, яка проіснувала до середини грудня 1939 р. Її очолив офіцер танкової групи Андрій Бойко, пізніше – перший секретар Коломийського МК КП(б)У.
За вказівкою нового керівництва "визволителі" ліквідували всі українські партії, товариства й орґанізації. Промислові й торговельні підприємства було націоналізовано. Бібліотеки очистили від "націоналістичної" літератури і замінили комуністичною.
Для формального утвердження нового режиму в місті, 22 жовтня 1939 р. провели вибори до Народних зборів Західної України. Коломийці не бажали брати в них участь, тому радянські органи силоміць зганяли людей на виборчі дільниці. Від Коломийського повіту обрала 36 делегатів, у тому числі коломийців – Ш. Шехтер, В. Білана, І. Михалевського, О. Кузьму, М. Черкаса, В. Проців, Ф. Сенюка, І. Чумака. У грудні реорганізували Тимчасове управління і сформували Коломийський повітовий виконавчий комітет.
Наприкінці січня 1940 р. на підставі указу Президії Верховної Ради УРСР про ліквідацію повітів і волостей та утворення районів на території колишнього повіту, окрім Коломийського, було утворено ще 14 районів. У лютому Станіславський облвиконком видав постанову про створення Коломийської міської ради депутатів трудящих. Міськраду очолив В. Білоус.
Для участі коломийців у виборах до Верховної Ради СРСР (Ради національностей) і Верховної Ради УРСР в Коломиї створили відповідно 590 і 366 виборчі округи. 24 березня за "Сталінський блок комуністів і безпартійних" в Коломиї "проголосувало" майже 98% виборців.
Проте, як свідчать факти, ані численні "мітинги" і "демонстрації" коломийських трудівників, перші міські партійні та комсомольські конференції, нове радянське керівництво, не змогли подолати глибокої економічної кризи тих часів. Економіка міста й надалі перебувала у важкому становищі. В пошуках кращої долі, від лютого 1940 р. чимало коломийців "добровільно" виїздили на роботу на підприємства міст Радянської України та на шахти Донецького басейну.
З перших днів радянської окупації розпочалися репресії, переслідування коломийців, насаджування нового "порядку" каральних служб більшовиків. Обмеженість архівних документів орґанів держбезпеки, а загалом теперішня їх відсутність, вже не дадуть змоги повною мірою реконструювати той страшний час арештів, депортацій і розстрілів коломийців.
Документально відомо, що у липні – серпні 1941 р. рідні шукали в'язня коломийської тюрми Яна Стажецького і учня коломийської СШ № 2 Нуся Білинського. В 1941 р. коломийці поповнили ряди депортованих в Сибір. Так Карло, Анна і Антоній Жураковські були репресовані й вивезені на дільницю Тюбіль Даурського району Красноярського краю. Внаслідок початку бойових дій безпосередньо між Німеччиною та СРСР і втечі радянської адміністрації, у червні 1941 р. з тюрем Коломиї та Печеніжина евакуювали 453 арештантів, а також готували 15 вагонів (!) лишень для в'язнів коломийської тюрми. Загалом же, органи радянської держбезпеки в 1926–1969 рр. репресували 258 коломийців (мешканців і уродженців міста, яких пізніше реабілітували).
Для тотального контролю за місцевим населенням і неуможливленням його переїзду на нові місця, від 25 травня 1940 р. в приміщенні управління Коломийського РКМ НКВС офіційно почалася прописка населення.
Водночас перше радянське правління в Коломиї мало і певні позитивні наслідки. Стосувалося це, насамперед, розвитку освіти, культури та медицини. Всі коломийські освітні заклади перейшли на рідну мову навчання (в них було запроваджено обов'язкове вивчення української та російської мов і літератур). У січні 1940 р. рішенням Раднаркому по народній освіті УРСР створено Коломийську педагогічну школу "по підготовці учителів І–IV класів початкової і середньої шкіл" (тепер – Коломийський педагогічний коледж Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника). До міста прибували делегації українських діячів культури і кіно: у жовтні 1939 р. – київська група творчих працівників разом з О. Довженком, наприкінці січня 1940 р. – харківські письменники Т. Масенко, А. Шмигельський, О. Кундзіч, М. Хащеватський. Від січня 1940 р. діяв Коломийський державний обласний український театр. Серйозною допомогою населенню стало запровадження безкоштовного медичного обслуговування. Станція швидкої медичної допомоги при центральній міській лікарні почала цілодобово працювати від 1 травня 1941 р.
Радянська влада в Коломиї довго не протрималася. Напад Третього Райху на СРСР змусив більшовиків наприкінці червня 1941 р. залишили місто. Останніми відходили бійці Коломийської окремої прикордонної комендатури з підрозділами 58-ї гірсько-стрілецької дивізії – лишень 1 липня за наказом командування вони покинули позиції.
Угорська окупація. Під німецькою займанщиною
З відступом Червоної армії в Коломиї наприкінці червня запанувало короткочасне безладдя. Цим скористалася місцева ОУН, яка намагалася захопити покинуті напризволяще зброю і техніку та швидко орґанізувати місцеве самоврядування, створити мережу тимчасових управ і поліцію. За дорученням ОУН на ратуші та інших міських будівлях було вивішено синьо-жовті прапори. Для управління містом і краєм утворено Українську повітову управу.
Рік потому станіславська ґазета "Українське слово" повідомляла про ці події так: "Війна захопила нас, коломиян, досить несподівано. Мешканці один в одного допитувались новин, на обличчях в усіх помітне поденервування. (...) Через цілий день 1 липня проїзджали містом моторизовані частини большевиків. Ніччю вивезло НКВД з коломийської тюрми усіх в'язнів. Насвітанку 2 липня відступаючі червоні "герої", знані як безприкладні філантропи, здається, для підтвердження саме цих рис, висадили в повітря залізничний двірець (тут – залізничний вокзал) і верстати (тут – приміщення ремісничих майстерень нинішнього заводу ВАТ "Коломиясільмаш" – І.М.). Ранком місто було вже вільне (...). В полудне прийшли до Коломиї відділи селян із Воскресінець, Вербіжа, Спаса та Березова. Усі були з жовто-блакитними опасками на рукавах, у деяких зброя. (...) На коломийському ратуші майорів жовто-блакитний прапор. Сформовані відділи українського національного революційного війська обняли вже військову владу. (...) Ніч проминула дуже неспокійно. По лісах крились ще сильні банди "червоної армії" (...). Третій день липня був уже спокійний. Українська міліція видала наказ, що в ньому зажадала від населення міста послуху та підпорядкування владі. Після полудня всі мешканці Коломиї спішили з квітами в напрямку ринку. Це вступили перші визвольні стежі союзної мадярської армії".
Місто зайняли війська 8-го угорського корпусу і встановили тут свою владу. За час панування угорців (союзників Третього Райху) в Коломиї (до 10 серпня) у місті було відновлено українське суспільне життя – відбулися маніфестація місцевих українців, конференція делеґатур Українського окружного комітету, перше засідання начальників районів і громад Коломиї, господарської ради Коломийської округи, збори філії товариства "Сільський господар"; утворено українську народну поліцію; орґанізовано ремісничі, купецькі й жіночі товариства; розпочато підготовку до нового шкільного року в гімназії та фахових школах. Особливо величаво було відзначено 31 серпня Свято зброї – "останній святковий день вільної Коломиї". Шостого липня з'явилося друком перше число органу Українського революційного проводу й ОУН – часопис "Воля Покуття" (виходив у Коломиї в 1941–1942, а 1943–1944 – у Львові).
Коломийці, які і тисячі галичан, які вже відчули радянське "визволення" і "возз'єднання", щиро повірили в нове життя. Сучасник писав, що "... у хвилину, коли завдяки тріюмфам німецької збройної сили на широких просторах українських земель гасне криваве світло північної зірки, коли у хвилях Дніпра грають блиски золото-блакитних прапорів ... розпочинається нова доба з чудовими перспективами ...". Однак, дуже швидко коломийці на власні очі побачили траґедію міста та його мешканців.
За німецької окупації відновили ґміни, повіти, округи. Утворено Коломийську округу, межі якої були значно більшими за колишній однойменний район. Від 1 серпня 1941 р. Коломию оголосили окружним центром дистрикту Галичина. Старостою Коломийської округи призначили Клауса Фолькмана.
З перших днів німецької окупації місто опинилося під важким пресом ґестапо, яке переслідувало український національно-визвольних рух і особливо єврейське населення. З вересня 1941 р. всю владу в Коломиї та в Коломийському окрузі здійснювало ґестапо на чолі з Гансом Кріґером (1909–1988), колишнім начальником канцтабору в Оранієнбурзі (1934–1939), а до того – офіцером ґестапо у Кракові. В цей час в Коломиї існувала й спеціальна тюрма, яка підпорядковувалася ґестапо та службі безпеки (СД). У 1944–1945 рр. "Станіславська обласна комісія сприяння Надзвичайній державній комісії підрахунків пошкоджень та злодіянь заподіяних німецько-фашистськими загарбниками та їх спільниками" встановила, що коломийське ґестапо розстріляло 17465 коломийців, 1464 вивезло на каторжні роботи в Німеччину, а згодом, додатково – 1218 осіб (усі – без означення національности).
Однак, найбільшим лихом коломийське ґестапо було для місцевої єврейської спільноти. Тотальне пограбування і погроми євреїв розпочалися з перших днів німецької окупації. Наприкінці липня 1941 р. в Коломиї запанувала німецька комендатура на чолі з штандартенфюрером СС Краузе. На початку серпня німецькі зондеркоманди почали облави і арешти євреїв та колишніх активістів радянських установ. Заарештованих направляли на примусові роботи. Так, 18–24 жовтня 1941 р. на будівельні роботи у Коломию привели 173 місцевих євреїв, у тому числі на вуличні (шляхові) роботи – 60, на сільськогосподарські – 50, в міському парку – 17, на впорядкуванні (прибиранні) територій – 41, на будівництві каналів – 5 осіб260. Інших вели за місто в бік Шепарівського лісу, де й розстрілювали. Вже 24 серпня окружний староста К. Фолькман викликав до себе членів правління єврейської громади Мордехая Ґорвіца і Якова Шульмана. Їх зобов'язали очолити юденрат, який складався із 6 осіб. На 1 вересня їх примусили скласти списки євреїв – мешканців Коломиї, внести в німецький банк міста контрибуцію у сумі 2 млн. карбованців. Наприкінці серпня 1941 р. було заарештовано понад 300 євреїв. Серед арештованих – юристи, інженери, лікарі і вчителі: Леон Аллерхард, Й. і М. Ашкенази, Г. Енґельґард, лікарі М. Грабар, Г. Левін, М. Гулес, З. Раухберґер, А. Вебер, Ю. Блайхер, А. Фляйшман, Д. Ґаммер, З. Тайхер та ін. Під охороною німецьких та місцевих поліцаїв їх відвели за місто в сторону Шепарівського лісу. Там їх змусили викопати траншею, викласти усе, що було в кишенях, і роздягнутися. Вбивці з німецької поліції безпеки (СД) відводили їх групами до траншей і розстрілювали.
Для примусового утримання євреїв та їх подальшого знищення 26 березня 1942 р. створили ґетто. Воно складалося з трьох частин, кожну з яких обгородили парканом, а вікна, що виходили на "арійську" сторону, забили дошками. Відомо, що в коломийському ґетто перебувало 16 тис. євреїв. В першій частині ґетто розмістили євреїв-переселенців з інших місцевостей, там само перебував і юденрат Коломиї, членів якого незабаром розстріляли. У третій частині ґетто розмістили непрацездатних, жінок і дітей.
Вже 3 квітня 1942 у ґетто провели першу масштабну акцію: приблизно 2 тис. євреїв відправили в концтабір Белжець, приблизно 250 убили, а 86 згоріло живцем у підпалених будинках. Заарештовані євреї для відправлення в Белжець намагалися втекти, однак більшість з них розстріляла охоронна поліція та жандармерія, які супроводжували товарні вагони зі станції Коломия до концтабору. Після цієї акції до Коломиї переселили 4849 євреїв з колишніх Верховинського, Гвіздецького, Коломийського, Коршівського, Косівського, Кутського, Обертинського, Яблунівського та інших районів. В квітні – травні 1942 р. депортували в табори смерті євреїв з другого коломийського ґетто та довколишніх міст – Косова, Снятина, Обертина та ін. Серед депортованих було багато робітників промислових підприємств і сільськогосподарських установ. Тепер ці заклади залишилися без робочої сили і кваліфікованих працівників та робітників, збирачів сировини та утилю для німецьких фірм. Воєнні власті та чиновники з відділів праці зчинили галас, вимагаючи повернення їм спеціалістів. Внаслідок цього у травні і червні 1942 р. окупаційна влада повернула до Коломиї та інших міст декілька сотень кваліфікованих працівників. Їх закріпили за підприємствами Вермахту і окремих німецьких фірм. Тому у червні 1942 р. у Коломиї ще перебувало 15832 євреї. Наприкінці червня 1942 р. у Белжець відправили ще приблизно 2 тис. євреїв.
Від середини 1942 року ізоляція і наступне знищення коломийських євреїв набули жахливих розмірів. 14 серпня новопризначений староста Коломиї Горгон розпорядився провести новий перепис усіх робітників-євреїв міста. Через два тижні, 29 серпня ґенерал Каман, не зважаючи на брак робочої сили, знову розпорядився звільнити район від євреїв. Нова антиєврейська акція відбулася 7 вересня: на збірний пункт біржі праці (Арбайтсамт) зігнали ніби для реєстрації приблизно 5900 євреїв, з яких поліція безпеки (СД), формування СС звільнили 1000, а 4769 були вислали у Белжець; при цьому вбили приблизно 300 осіб, які намагалися втекти.
Наприкінці вересня 1942 р. до Коломиї переселили решту євреїв з навколишніх населених пунктів (з Городенки, Косова та ін.). В цей же час розпочалися облави в ґетто, під час яких убили понад 600 осіб. В ґетто виникали пожежі, люди ховалися, а тому більшість з них згоріла. Внаслідок акцій 7–10 вересня, коли з Коломиї депортували приблизно 13000 євреїв, в коломийському ґетто залишилося не більше як 1500 євреїв. Переважна більшість підприємств міста залишилася без робочої сили.
Десятого жовтня 1942 на збірний пункт зігнали понад 4 тис. євреїв і після відбору приблизно 250 спеціалістів їх також вивезли у Белжець; понад 100 євреїв убили. Не дивлячись на це, була проведена нова акція: 6 листопада в ґетто схопили і розстріляли 1000 осіб (ті, які мали посвідчення особи катеґорії "W" і працювали на Вермахт). Після нових розстрілів в середині грудня 1942 р. тут залишалося 1500 євреїв. Однак настав кінець і ґетто. Наприкінці січня 1943 р. його звели до однієї вулиці, а вночі з 31 січня на 1 лютого ліквідували. Живими залишилося вісім лікарів, два аптекарі і 20 кваліфікованих ремісників. На початку березня 1943 р. усіх, крім лікарів, розстріляли на кладовищі, а сім лікарів покінчили життя самогубством, один зумів утекти. Єврейський робітничий табір (юлаґ) ліквідували у червні 1943 р., а Коломийська округа була оголошена "вільною від євреїв". Загалом, в 1941–1943 рр., за підрахунками А. Круґлова, в Коломиї вбито понад 8 тис. євреїв. Так траґічно закінчилася історія довоєнної єврейської спільноти Коломиї.
Репресіям з боку нової влади піддавалися й діячі українського національно-визвольного руху. Ґестапівцям допомагали члени польських орґанізацій "Озон", а пізніше "Чорна мітла", які доносили на членів ОУН. Переслідувалися й учасники так званої Коломийської старшинської школи, орґанізованої місцевою ОУН у липні 1941 р.
П'ятого лютого 1942 р. ґестапо заарештувало багатьох національно свідомих українців, звинувативши їх у приналежности до ОУН (майже 40 осіб). Українських патріотів помістили у в'язницю на вул. Романовського (нині – вул. М. Павлика). В камері від туберкульозу помер Левко Паливода, а члена окружного проводу ОУН Михайла Оленюка ("Лиса") й начальника української поліції в Коломиї Максима Микитюка 17 березня розстріляли в Шепарівському лісі. Декотрих арештантів звільнили.
Решту (15 хлопців і 5 дівчат) двома вантажівками відвезли 14 жовтня 1942 р. до чортківської тюрми на Тернопільщині, а 27 листопада розстріляли на полі поміж м. Чортковом і с. Ягільницею, десь за 300-400 м. від дороги. Розстріляні були переважно з Тернополя і Дрогобича, а 15 осіб з Коломиї та коломийської в'язниці. Серед убитих з Коломийщини були: Василь Мельничук, Роман Сельський, Олекса Коссак, Степан Сатурський, Михайло Парасюк, Степан Тулівський, Володимир Маґера, Богдан Ліцовський, Володимир Тихович, Володимир Левицький, о. Павло Витвицький, Юрій Сливка, Дмитро Григорович, Микола Сорук, Володимир Сидорук. Ця траґічна подія, коли німецькі окупанти розстріляли 52-ох українських патріотів, увійшла в історію як Ягільницька траґедія. До чортківської тюрми нацисти вивезли і коломийок Марію Горбачевську, Ольгу Оробець, Ірину Яремчук, Дарію Харжевську, Лідію Ґоянюк. У тюрмі коломийські підпільниці захворіли на тиф. Ірина Яремчук втекла з-під варти і згодом перебралася на Захід. Ольга Оробець загинула в дорозі додому, повертаючись з концтабору Майданек.
Неоднозначно сприйняли коломийці створення в 1943 р. дивізії СС "Галичина", яка мала стати на бік окупантів. Така позиція Українського центрального комітету у Кракові здивувала багатьох українських діячів. Однак до Коломийської окружної військової управи зголосилося 10200 осіб, з яких відібрали лишень 3800. Саме коломийці і склали відому 11-ту сотню дивізії.
Культурне життя міста, в силу відомих історичних і політичних обставин, розвивалося повільно. Відбувалися концерти колядок і щедрівок, конкурси народних хорів, було влаштовано академію до річниці траґедії під Базаром тощо. Незважаючи на офіційне закриття музеїв Галичини загалом і Коломийського музею "Гуцульщина" зокрема, культурно-мистецьке життя міста, навіть за таких несприятливих часів, не завмирало. Співробітники музею – діячі ОУН та Української національної самооборони (УНС) орґанізовували виставки української книжки, свято української ноші. Дієвою у цей час була діяльність Коломийського окружного театру під орудою Івана Когутяка.
Посиленням німецького терору та бойовими діями проти українського повстанського руху позначився кінець 1943 р. Від 10 жовтня по всій Галичині окупанти ввели надзвичайний стан, почали діяти так звані "наглі суди поліції безпеки". В Коломиї почастішали облави, які закінчувалися численними розстрілами, засланнями в концтабори, вивезенням на примусові роботи до Німеччини. Цей масовий терор вважався відплатою за збройні виступи УПА, участь в підпіллі, переховування євреїв.
Захоплення Коломиї радянськими військами
Під натиском радянських військ, а також численних акцій відділів УПА, у березні 1944 р. почався відступ німецько-угорських військ з Коломийщини. Приблизно в період між 24 та 27 березнем 1944 р. в Коломиї практично вже не було жодного війська, а 27 березня з коломийського вокзалу евакуйовували останні німецькі ешелони. Вранці 28 березня перша ґвардійська танкова бриґада полковника В. Ґорєлова, не зустрівши опору противника (якого тут вже не було), заволоділа Коломиєю. Слідом за танками увійшла піхота – воїни 351-ї стрілецької дивізії. Панівна за доби СРСР історіографія стверджувала, що в боях за місто радянські війська захопили 13 танків "Тигр", 15 залізничних ешелонів з воєнними вантажами, 45 паровозів, 10 різних складів, 450 автомобілів. Нова стара (друга за чергою) радянська влада застала середмістя в напівзруйнованому вигляді, знищені промислові підприємства, громадські установи та школи, спалені дощенту будинки коломийського ґетто. За даними радянської адміністрації, у місті спалили 1406 будинків, знищили залізничний вузол, 28 промислових підприємств, 15 навчальних, сім медичних та 13 культосвітніх закладів, що виносило 72,5 млн. крб. (за цінами 1946 р.).
Відновлення радянської влади. Перші повоєнні роки
Разом із Радянською армією до Коломиї прибули і радянські урядовці. На перших же засіданнях відновленої міської ради розглядалися питання про створення органів радянської влади в місті та відбудову народного господарства і промисловости. Одночасно до міста почало прибувати російськомовне населення. Особливо багато було військовослужбовців Радянської армії та НКВС, партійних і педагогічних працівників з Росії та східних реґіонів України. За ними потягнулися сім'ї. Для навчання їхніх дітей у місті відкрили російські школи (спочатку, в 1944/45 н.р. працювала НСШ № 12, а в листопаді 1945 р. її поділили на дві окремі – СШ № 9 та ВШ № 8).
Коломийці насторожено зустріли нову владу: не поспішали влаштовувалися на роботу в радянські установи й органи влади, вичікували. Чимало громадських діячів, членів громадсько-політичних орґанізацій та партій, уникаючи переслідувань, щоб не стати жертвами НКВС, разом із родинами навесні – влітку 1944 р. виїздили за кордон. У Західній Європі і за океаном вони намагалися зберегти свою національну ідентичність. Для цього засновували школи, споруджували церкви, орґанізували різні товариства, зокрема "Комітет коломиян", заходами якого були видані збірники "Над Прутом у лузі. Коломия в спогадах" (1962) та "Коломия й Коломийщина. Збірник споминів і статей про недавнє минуле" (1988).
Старше покоління коломийців ще добре пам'ятає голод 1946–1947 рр. – справжню народну траґедію повоєнних років. Пік голоду припав на зиму 1946–1947 рр. та весну і літо 1947 р. Незважаючи на те, що найбільше жертв голоду було в центральних та східних областях України, очевидці згадують, що до Коломиї подавалися сотні людей з тих земель, а також сусідньої Буковини, міняти одяг на хліб. Везли сюди також й налавники, килими, шапки. Непоодинокими були випадки захворювань дистрофією, адже щоб прогодуватися люди їли цвіт акації, лободу, бур'ян, кропиву, молоде жито. Селяни-буковинці часто працювали на міських городах, допомагали сіяти, доглядали худобу. У серпні 1948 р. бюлетень інформації Української Головної Визвольної Ради повідомляв про 70 осіб, які стали жертвами голоду в районі Коломиї Станіславської області.
Окрім утікачів від голодної смерти з Наддніпрянщини, населення повоєнної Коломиї поповнювали й депортовані українці з теренів південно-східної Польщі у 1947 р. в рамках так званої акції "Вісла". До України вивозили українців з Краківського (49 місцевостей) та особливо Люблінського (963 місцевості) воєводств. Тепер важко встановити достовірну кількість населення, виселеного до тодішніх традиційних центрів Західної України та зокрема Коломиї.
У перші повоєнні роки місто підводилося з руїни і поверталося до життя. Далися взнаки недоліки, властиві радянському тоталітарному режиму. В 1946 р. відбувся масовий арешт коломийської інтеліґенції (понад 70 осіб), яких напередодні виборів до Верховної Ради СРСР енкаведисти запроторили до тюрми. Частина з коломийців – Б. Вонсуль, А. Гінчицький, К. Сербинський, С. Маланюк, І. Лобода, В. Ткачук та інші – внаслідок жахливих знущань і примусового щеплення невідомою вакциною померли. Значну частину місцевої інтелігенції, діячів ОУН–УПА піддавали репресіям і депортаціям.
Одним із перших виявів ворожого ставлення радянських органів до українського національного життя стала непримиренна боротьба з Українською Греко-Католицькою Церквою. Вже влітку і восени 1945 р. під тиском НКВС "ініціативна група" греко-католицьких священиків, які мали обстоювати "возз'єднання" з Російською Православною Церквою провели в Коломийському деканаті кілька нарад з священиками щодо підписання православ'я. Внаслідок цих "орґанізаційних" заходів, а також "індивідуальних бесід" з орґанами НКВС та місцевої адміністрації, в примусовому порядку чимало греко-католицьких священиків міста та району змінили свій батьківський обряд. Тільки незначна частина священослужителів та мирян залишалася вірною своїй церкві, що на десятиліття пішла в підпілля. Станом на 1 січня 1945 р. тут залишалися шість сестер-служебниць Пресвятої Діви Марії.
І лишень з 1956 року розпочинається значна активність коломийських священиків та ченців, які можна поділити на три умовні групи. До першої входили ті, які ніколи не переходили на православ'я, а відбувши тюремне ув'язнення, повернулися до душпастирської праці – Гнат Величко, Микола Данилович, Маркіян Баранюк, Мисак (монах), Степан Никифорів, Богдан Соколовський, Іван Грабовецький. Священики Степан Гаврилів і Петро Томчук належали до числа тих, які вступили до "ініціативної групи" або прийняли православ'я, але згодом передумали і, як "вороги" радянської влади, були ув'язнені. Останню групу складали священики й монахи, які не переходили в православ'я, але й не були ув'язнені і продовжували леґально й нелеґально в церквах й по хатах відправляти богослужіння та реліґійні обряди. Це – Іван Чукур, Василь Мандрусяк, Софрон Дмитерко (монах), Михайло Глібчук, Володимир Тимощук, Книгиницький, Чередарчук, Юрій Мелимука, Роман Бахталовський, Сірецький, Геврич.
Потерпіли священики та ченці Римо-католицької Церкви. З 1947 р. радянська влада взяла курс на закриття церков, ліквідацію релігійних знаків, пам'ятників, переслідування священиків, що не прийняли православ'я. Було видані розпорядження про закриття в Коломиї римо-католицьких костелів – на нинішніх вулицях Гетьмана Івана Мазепи й Івана Франка. Храми були сплюндровані, а їхні будівлі перебудовані і використовувалися як магазини.
Відразу ж по війні розпочалося відновлення довоєнної мережі середніх і фахових шкіл. В 1944 р. запрацювало Коломийське педагогічне училище, в 1951 р. – відкрито Коломийський учительський інститут. Однак це так і не дозволило повністю забезпечити шкільництво потрібними спеціалістами.
З метою ідеологізації суспільного життя та інформування про здобутки радянського керівництва, а також висвітлення місцевих подій було відновлено видання ґазет. Вже з листопада 1944 р. періодично з'являвся "Червоний прапор" (виходив до 1991 р. включно), у травні 1945 р. вийшов перший номер ґазети "Червоний промінь" (виходила до березня 1959 р.). Тільки наприкінці 1950-х рр. почало формуватися літературне середовище, зруйноване останньою війною та сталінськими репресіями. Щоправда, воно, за своїм спрямуванням, було виключно радянофільським. Про це свідчила й участь коломийців на сторінках альманахів літературного об'єднання Станіславської області в 1956 і 1957 рр. Не слід забувати, що саме за радянського періоду з історії міста були викреслені цілі сторінки, сотні прізвищ видатних діячів культури Коломиї були зганьблені, а їхня спадщина – піддана забуттю.
З утвердженням у місті радянської влади на нові засади переводиться й економіка. Наявність значних трудових ресурсів дала змогу з середини ХХ ст. розвивати легку промисловість. Цьому сприяла реконструкція коломийських швейної, гардинної і взуттєвої фабрик. У зв'язку з потребами народного господарства і будівельної індустрії побудовано Коломийський завод дренажних труб. Проте, незважаючи на ці успіхи, більшість коломийських підприємств залишалися технічно відсталими, з застарілими технологіями й низькою продуктивністю праці.
Масштабна відбудова Коломиї розпочалася лише від 1960-х рр., коли на нинішній вулиці Степана Бандери стали зводити багатоквартирні будинки, а в усьому місті – приватні. Вирішуючи проблему житла, при масовій економії будівельних засобів, використовуючи компартійні директиви, згодом виросло кілька житлових мікрорайонів – на нинішніх вулицях Миколи Лисенка, Степана Бандери та Івана Богуна. Їхні будинки вражають архітектурною убогістю і дискомфортом.
У цей час етнічну структуру міста складали як вже традиційні національні спільноти – українці та євреї (останні з'явилися переважно з теренів півдня України та Молдавії внаслідок останньої світової війни), так і зайшлі – прибулі після війни росіяни. Однак найбільшу частку складали місцеві українці...
На жаль, історія функціонування Коломиї як відомого феномена міської цивілізації Галичини після Другої світової війни (і, переважно, до часів новітньої української державности) майже повністю припиняється. Це пов'язано з відомими політичними та історичними обставинами. Але дух Коломиї пізньосередньовічної та австрійської епох, а відтак – міжвоєнного періоду, поруч з храмами і кам'яницями, вулицями, надгробними пам'ятниками з написами українською, німецькою, польською, ідиш, іврит мовами, живе в етнічній пам'яті коломийців і в долях наших краян різних національностей, життя яких було у кожного по-своєму якимось чином пов'язане з містом.
| •<• •Попередня• | •Наступна• •>• |
|---|
•0 Comments•