Жменька цвіту з гуцульського світу

 

"Так йому на роду написано". Відколи так говорять? Ніхто не знає. Але що ці слова спрактиковані народом, це напевно. Кажуть, що сподіяна кривда аж двадцяте коліно досягне.
Не кривдьмо зумисне. Бо ні сирітська, ні вдовина, ні материнська сльоза на землю ще не впала ні разу. Все збудеться на роду кривдника. Аби аж коли...
А ми дбаємо про свій рід? Ми його знаємо? Як заглибоко? От у казахів кожен молиться за своїх предків у семім коліні. То не казах, що поіменно не пере-числить свого семого прародителя. І на цвинтарях у них описуються роди на гробах усопших: "з роду там такого..." — і йдуть імена сімох поколінь.

Гуцули давно знали. А теперішні не тямують. Горілка забила баки. Головно якнайпишніше поховати. Смертю хваляться один перед одним: у того було на похоронку сім бочок пива. А в цего сама державна!
А що знаю я про свій рід? Так само, як і всі. А про свої села, про назви рік, гір, місцевостей що нам відомо?.. Є ще люди, котрі можуть усе пояснити, але то, старі, віджилі діди і баби, — кому вони потрібні? Ми до них не повертаємо. Бо нема за чим. Ми так пилуємося, що вічно не маємо коли просто прийти, сісти, запросити розказати. Ми женемся за грішми. "Гріш" — "грішник" — всі ми грішники неспасні... Покаймося.
Каюся і сповільнюю хід — повертаю до першої хати за кузнею. З невеликої галєрії заходжу до чистенької кімнати. З постелі встає худорлява висока бабка у білій хустині. На ногах самоплетені капчики з білої вовни. Пізнаю її роботу, бо у селі тільки одна вона так дрібно рівненько плела. Лиш вона так узорами переплітала, як вишивала. Є у моєї мами її капці.
— Дужі-здорові, Єленко? Пизнаєте мене?
Довго вдивляється мені в лице. і раптом з очей зринають сльози — цілує мене і плаче:
— Це ти, Марічко... Господи, єк я уже людей ни пизнаю.
І, вставши, поправляє акуратний ліжничок.
— Ноги болют, уже не хочут служити. Але й похо дили дорогами, — знов потекли сльози дрібними зморшками, — сто років, Марічко, аж страшно подумати.
— Наперед би більше, — зичу по-нашому.
— І тобі, дорога Марічко, і ти абес прожила так, єк я.
— А єк це зробити?
— А не треба сердитися ни на кого. Не тримати гніву. Я ни з ким из сусідив не мала сварки — твоя мама знає, та й з бабов Митусихов, хоть уна остра була і гнівна зчєста, а я уміла обходитиси. Лиш собі добре думати, лихе ни приймати ни в голову, ни в серце, на зло злом не відповідати. Єк дуже притисне, так, шо уже здається — край, прошу: "Господи, ни лиши мене!" Так я жию ціле своє довге житє. І ти так жий. І буде тобі легко і людем добре коло тебе.
На очах роса, а на лиці сонце. Отака моя сусіда Єлена Танаскова. Зроду бідна, самотня. Скільки її пам'ятаю, заробляла плетінням, сапанням. Обходила племінника Игната. Игнат був горбатий, переломився хлопцем; десь дривець притягне — їхня хатка була крайна у нас на Царині, повід лугів горішніх. Так і жив коло тітки. Ніхто не чув у них сварки. Тихонько обходилися. Бувало, у діда Митуся хата аж трясеться від крику — дідо любив ще й клясти багатоповерховими мадярськими клятьбами або таки по-нашому шляхтувати, вживаючи писані епітети: "А шляк би тебе трафив ясний, червоний, лопухатий!.." Аж нам у вухах тріщало, а дідові то смакувало. Викричить усе, що назбирається всередині, — і вже такий добрий, лагідний, дає нам меду, золотих ранет; а до того — не підступи. Я то добре знала, уміла підійти діда і вициганити все, що хочеш. Я, прецінь, дідова онука, тої самої натури. Дідо мене не пусто любив.
— Єк ти там у світі маєшси? — вдивляється у мене Єлена.
— Ет, жию. Скрізь однако. У місті легше, бо ніхто тобов ни требує. Жий собі або умирай - нихто не питає. Єк на Говерлі...
— Ає?.. А я собі гадала, шо у місті людий густо, кождий кождого видит.
— Нихто никого не видит.
Не питає більше, аби не зранити. Така обачна, делікатна, знає, що душа як павутинка — може пірватися, як не так зачепиш. Прецінь, досвідчена плетінниця, найтонша рукодільниця в Розтоках.
— Єленко, єк ви гадаєте: село наше Розтоки ци Ростоки?
— Та давно таки писали Ростоки, бо й на людий кажут: росточєни. Ади, село таке по горах росточєне, довге та широке, крилате гей, ни правоньке, єк другі села. А вже молодші кажут, шо ріка розтекласи надвоє та поділила село — наша Царина між ріками, добре знаєш, люба Марічко, єк то маємоси у повени...
Про що би вона не говорила — лице спокійне, мова повільна, лагідна, слова виважені на тоненькій долоні.
— У вас руки, якби ціле життя перо тримали — пальці довгі, тоненькі.
— Йой, Господи... Шо ці руки тєжкого каміння попереносили, шо фашиння подвигали!.. Я вам, дорога Марічко, шош покажу...
Трошки подумала і витягла із куфрика згорток. Голубі і зелені купюри застелили все нешироке ліжко.
— Кілько я склала цих грошей. Усе притримувала на тєжчий чєс, а то перемінилоси у світі та й ади — зийшло на папірє. Я робила все житє на дорогах, дуже тєжка була робота, але зато добра плата. Я була дужа, зохмаласи на тоти гроші, витак утєгласи, та й так до самої старости взимі і вліті на дорогах... Кождий камінчик перевернула. Скрізь. Горі, долів. А пенсію мені не схотіли дати. Але нічьо. Добре, що дороги добрі. Ади, жиє людина світами, та й таки навертає д'нам... Хоть у гості... Дєковать тобі, Марічко, шо до баби зайшла, це мені так дорого, не знаю, єк оцінити, так дорого...
А мені? Я ж розмовляю з цілим століттям, воно дивиться мені в очі, тішиться мною, аж плаче. Що робити, аби воно потривало?!
Розпитую, може, пам'ятає учителя-просвітянина Луку Гарматія. Він два роки учителював у моєму селі, з 1898-го по 1900-й. Єлена уже була шкільного віку, могла його знати. Ні, не годна пригадати, тілько воєн, тілько бід пережила, що всі тоти повени-студени позамулювали, повивітрювали пам'ять... Лука приятелював з моїм молодим тоді ще дідом Митусем Владом, збирали гірськими селами, бутинами, сплавачками "давнину" — дідо то дуже любив! Навіть дідова старша сестра Анна Влад (Фучучка) розказувала Гарматієви про вірлів і залізний біб — і то є записано в книгах професора Володимира Шухевича. Але Єлена до школи не ходила, сільських учителів не пам'ятає. Зато про дороги, її дорогу працю — прошу дуже, скільки хочете!
— Ади, голова уже багато позабувала, а то відій руки пам'ятают. У нас давно була колія. Так, була. Я сама її спорєджувала. Коло Ріжна, нижче Філипака, переходила на волоський бік, а в Губках — знов на галицийський. Аж до Хороцово. І людий возила. А єк євлєласи оперед мої хати, то так жєлисно фівкала, шо ни мож' було слухати...
Уже докладніше розказав мені вуйко Николай. Він має зроду холодну голову, трохи скептичну натуру. Усе, про що би я не розпитувала, так мудро розтасує, що я давно його називаю народним академіком. Це істинно так є. Хоть свого академіка я сама навчила читати, як ходила до третого класу, а йому вже було сорок п'ять. Вечорами читав по складах газету голосно, якось по-гусячи, на всю хату. За зиму, поки я слабувала і жила у бабки Миронихи, добре вивчився читати. Але історію краю знає достеменно, ніби все життя сидів коло науки, а не коло маржини у полонині.
Вуйко знає правду і про гори, і про доли. І про Довбуша, і про Петлюру, і про Австрію, як вона розпадалася, і про СРСР, як він складався. Про землі українські толочені-перетолочені, кому лиш на запродувані на політичних ярмарках...
Вуйко Николай, попри то, що має лиш одну руку робочу, уміє дуже добре косити, майструвати, стогувати. Сіно, котре він укладе, ніякий ураган не рознесе. Такі вуйки могли би вкладати державу. Якби-то була коли потреба. У таких вуйків часом варто би попитуватися перед тим, як складати, розбивати, обирати, перестроювати. Варт! Вони не пересолять і не пересолодять. Але де би то позволив панський гонор. То най котиться, куда справилося!..
Каже вуйко, що колію проклали за "перших москалів". Ішла з Вижниці через ріку на Кути через Тюдів, Рожен. У Ріжні там, де тепер міст, переходила на Волощину аж до Губків, а в Губках знов на Галицький бік низом, попри ріку аж до Устєрік. Возили усе, що треба було для прокладання колії, а назад — і людей. Коло Гаврила (так називається місце на Опарівці, де над рікою і "моїм пляжем" стоїть на Буковині хата, в котрій народилася відома українська народна майстриня-вишивальниця і реставраторка текстилю Марія Гаврилівна Степан) був горбик, і колія не все на него виїхала, деколи ставала; тогди свистала, і виходив із корчів, із запасної колійки, такий "п'єцик", що потручував колію ззаду, і вона їхала далі. Тому вона жєлісно і фівкала, що не могла у горбик виїхати. А Єлена Танаскова жила на цім боці навпроти того горбика — і чула, як колія просила помочі... Нема давно колії. Не стало недавно і Єлени...
Так що мої Ростоки не такі вже забиті в горах; навіть колійовою дорогою були зв'язані зо світом. Мали гори колію, мали й телефони. Ще тоді, 75 літ назад. Навіть дідо Мирін був коло телефонів, прокладали скрізь телефони — від Керлибаби і далі геть туда верхами. Для войська. А як були наші вої у Росії (так дідо ще вповідав), то на Великдень люди розбирали всіх русинів по хатах. Лиш не брали німців, мадярів-католиків, а за наших казали: "Це наші, такі, як ми". Коли я підросла, то зрозуміла, що та дідова чужинецька Р ос і я була аж під Кам'янцем-Подільським, але таки правда, бо зазбручанська земля була під Росією...
Мій дідо, певно, був добрим вояком, але ще затятішим до грунту, маєтку. Казав, що вліті, бувало, косить вся австрийська армія у степах — широко, є де розмахнутися. Окопи позаростають, зато сіно не пропало — брати зазбручанці покосили. Уже декотрі дивляться тут оженитися, як прийшов приказ до бою. Стали до канон, а бити нема охоти - уже один з одним не одною сигарою поділилися; одної віри, одної мови, які в дідька вороги, хоть той в російських, а цей в австрійських обмотках. Прецінь одної крови, одної землі сини.
Отак якось докапарили за мус ту войну за "перших москалів"...
Мама моя в саму войну вродилася, у Благовіщення 1914 року. Дєдя десь косив, воюючи у Росії, а моя мама уже виколисувалася під сволоком. Але то не було кому колиску хитати, хоть мама була дванадцята чи тринадцята, передпослідна дитина в Оринчуків. Усе пологом лежало на черевний тиф, що в горах простіше називали "червінка". І мама рацкувала бур'янами, травами, там і засинала — ніхто не питав мамою, як двометрові легіні лежали по всіх лавах уздовж двох довгих кімнат. Жоден уже не встав. А мама їла, що попадало під руки, пасла траву, як ягнятко, — і вижила. Ні малою, ні великою не була пещеною. Тільки робота і робота, і нічого більше, крім роботи... А як хотіла вчитися! Дєдя противився: дівці ні до чого до школи, най учиться прясти, ткати. Але чотири класи якось випросилася. Все знала на "бардзо добже". А далі дєдя не пустив. У багача є доста роботи, а наука добра панам. Де пустим голову забивати, а корови у полонині хто діздрить... А на сінокосах, а в олійници, а на возници коло сушини, а на городі, а вівці постригти, а колопні на повісма терти — нема роботи?!.
Мама яка була задобра школярка, така загонорова дівка. На фотографії запишнена, у білих панчішках, у мештах на корках.
— То лиш хіба на фотографії, а в життю ми ніяких панчіх не виділи. Тогди дівка знала сорочку, запаску, пояс — і по всьому. Більше на ній нічого не було, не так, як тепер, — повпрягаються згори і здолини, що не годні рухнутиси. Ми були бистрі, як білиці. У потоці вмиємося, аж шкіра паленіє. А бувало, в полонині зима впаде. А то уже літо, нема теплого убрання, а худоба рує. голодна — треба сіном годувати, бо пашу припав сніг. Нема коли їсти, умиватися, все хапаєш у ходу. А впадеш увечері де на лаву — спиш, як у перинах.
Мама з вуйком Николаєм повиростали на полонині. На всі боки там вигартувалися. Не було кому скаржитися, на кого надіятися — сам на сам з дикою матінкою-природою. Не ловилися слабости, не тягло на забави - коби ноги донесли увечір до лавиці. Короткий сон і робота — усе, що вони мали. Зато цілий світ чарів і див! А здорове повітря, а студену чисту воду, а добре молоко, сир, сметану, масло на харч... І нічим не ушкоджену віру. Хіба це мало? Ми маємо більше?..
— Мамко, то покажете, де у нас матриган росте?
— Їй, ти ші ни забула? Нашо тобі матригану? Кого хочіш зчарувати?
— Уже всіх без мене зчарували. Мені так, кортит видіти.
— Навесні, єк зийде, покажу. Господи, коби міні таке голови трималоси, коби я так чєс марнувала, єк ти.
Мовчу. Бо мама правду каже завсіди.
— "Біле поле, птаха на нім оре, чорне насінє, мудрий єго сіє" - знаєш, шо це є?
— Знаю.
— Дивиси, аби люди мали з чого посміватиси. Єк сієш, то сій мудро.
Ой мамо, мамо! Що мудрішого від уже всіяного народом годен хто зробити...
— А чим найдалі вержеш? Шо — ни знаєш? Таке ти повинна знати: гадков, гадка найдалі забіжит.
— А на чім найбільше хрестів?
Бог його знає — на церкві, ні, на вишиттю...
— На клубку, — бере переможно в руки свою працю і показує: ади, все навхрест намотано.
Мама довго була доброю ткалею на селі. Але уже давно і верстата нема — розсохся, на дрова покололи... Як літа молоді.
— Ви пам'ятаєте своїх дідів, бабок?
— А чо' би ні, пам'ятаю. У мене була така бабка Палагна, шо цілому селові на покай.
Аж не віриться: там усі такі газди, такі гонорові з дідів-прадідів, а тут — покай. Одна таки найшлася інакша.
— ...Це з бабчиного роду?
— Та де!.. Бабка твоя була з Пасічного з багацького роду Данилівських. То такі великі газди були, шо куда... Дєдя бабчин, Гриць Шарабуряк, хіба що із Заду-рами маєтками міг змагатиси на цілу Білоберезку. Я десь мала зо дванадцять років, як ходили з сестров Гафійов до діда Гриця у Пасічне. Десь зо тридцять коров було на стайни, усі вгодовані, аж блискучі. Корови окроми, коні окроми, вівці окроми. Дідо любив порєдок. Гафія підлізла д'нему на піч, бо дідо уже не вставав, а він питаєси: "Ци є в тебе грунт? Ци є город на кукурудзи?" — - "Є городи". Гафія лиш віддаласи за одівця. "Добре, бо ші парубком носив ділетку (20 кг) кукурудзів на кулешу. Ніс на плечах із Кутів через Сокільське — тогди попід цису скалу не було дороги, єк тепер — верхами дерси аж на Пасічне".
— А шо, такий багач не мав города?
— Таже розумій, шо у верхах кукурудзи не родют. Ни рівняй, шо у нас, у низині. А там єчмінь, барабулі, пшениця родит, але єра, бо борзо доходит... Так шо мій дідо тому й питав Гафію, ци має городи на кукурудзи. А це було у двадцять шестім році, я уже підлітком помогала братови Николаєви на полонині. У діда Гриця я уздріла машину, шо перегонила молоко — центрифугу. А зєть єго Штефан Міхасюк носив конем сметани і масла у місто. Нема Штефана — закатували німці у войну, і єго і сина, а Штефаниху з доньками вивезли уже в сорок семім до Караганди. Кілько в тій Караганді наших людей перевелося пусто-марно...
— А дідо Гриць довго жив?
— Е, жив, доки ни вмер, — мама і мені подарувала до натури немало саркастичних шпильок, любимо вкольнути... — Умер дідо таки того двадцять шестого року. Ой шо то ші було! - Мама сміється, і я уже чисто збаламучена, бо що смішного може бути у смерти. — Єк дід Гриць умер, а мерці давно лежєли на лавици, то люди увечір посходилиси на грушку. Лише повклєкали помолитиси — мертвец звівси і сів. А то хто куда — тікати... Одни одних тручєют, падут, у дверях глота, а парубки у сінех збилиси йгратиси — ни пускают людий з хати. Такий вереск, гвавт, шо покай!
— Єк, мамо, мертвець звівси? Шо ви таке кажете?
— Та направду. Таке було. Запитайси у вуйка Николая — він тобі скаже.
— Шо — ожив?
— Хлопці всилили дріт через шпари різаної дерев'єної хати — прив'єзали діда за кожух. Мертвец собі вкритий полотном. А єк люди зачєли молитиси — хлопці сіпнули знадвору за дріт, от дідо і сів.
— Господи, ика поганска віра ці наші гуцули...
— Давно на похоронках вироб'єли усєке, а витак попи тото заказали почерез гріх. Але шє й тепер на грушці йграютси мущіни. Такий у нас звичай.
— А баба ваша єк називаласи?
— Грициха? Софія. Я її не пам'ятаю. Умерла того року, шо я вродиласи. Уна із Ріжна, з роду Гасюків. Уже другу бабку Палагну добре затємувала, бо ми з ними жили в одній хаті, через хороми. То були непрості люди — родичі мого дєді Мирона.
— А шо то за прізвище у них — Оринчуки? — Та є цих Оринчуків у Розтоках, Білоберезці. То не таке у них було вперед прізвище, а Шурганюк. Дєдя мого діда був зайшлим десь із Березова. Шурганюк Андрій. Це мій прадід. А дід Іван — єго син тримав Палагну, жив з нами через хороми. Наша стара хата, на цім самім місци, де тепер дідова Миронова хата, була довга, з ґанком, граждов. Дідо Іван був на войні не простим жовніром, а старшим. Він добре писав і читав по-німецьки, був за моєї пам'яти адвокатом. До него приходили з верхів люди на пораду. Цес дідо мене викутав змалу. Ніхто мнов не питав, окрім діда Івана.
— А бабка ваша, Андріїха?
— І-і-і, бабка!.. Де уна мала коли... То була така бабка, шо хати майже не трималаси. Але нашо тобі це писати?..
Не штурмую, бо справа делікатна. Хоть у нас це слово означає дуже файна, красна, кажуть в багатьох селах — делікатна. І мама зрозуміла по-нашому:
— А таки делікатна була. Гонорова. Чистенька, водно у червоних вуставках "у грейцарики" шитих, носила окружну запаску, тугенько запрєгаласи поєсом. Бувало, з опівночі гріє воду, вимиваєси, довго убераєси, уперізуєси — а я з печі мала дивлюси. Уже вбереси і йде до церкви. Боса. Постоли несе в руках довтеплиці. На теплици обмиє ноги і легонько, єк той котик, ступає по сухому в нових постільцях і вишиваних онучах. Волоки біленькі, аж сіяют.
— Та ви казали, шо бабка Палагна була на покай селови...
— Та-бо дуже пила.
Моя прабабка — п'яниця... А маєш тобі, Гандзю, книш! Моя мама і порції не випила за сімдесят сім років. Самі з татом були неп'ющі і нам заказали. Та й не лиш моя стариня, у Карпатах пиятика не веласи. Рідко хто це провадив, то дес по одному на селі; такого уже мали за нікого-послідного. А це не хто інакший, як таки моя прародителька півтораста роками назад уже не годна була жити без алкоголю.
— Бідна моя прапра... — зітхає мала Анничка, моя онучка, смаглява відмінниця китайської гімназії у Києві, — була алкоголічка...
Теперішні діти уже й про наркоманію, токсикоманію, гомосексуалізм та інші "ізми" наслухані, а в алкогольнім чаді, як у пеленках, зростали.
— Моя бабка навикла до пиття, єк твоя, Анничко, до писання: і то пусте, і це пусте, - пустила мама звичну шпильку.
— Бабко, думайте, що кажете! — вступилася за мене внучка. — Моя бабуся Марічка... Та вона... знаєте, скільки вона знає...
— Скільки? — свіжі шпильки наготові.
— Вона знає то, що ви... що всі... що навіть...
— ...вона знає то, шо курка загребла.
— Бабусю! — Анниччині великі карі оченята уже як два повних кухлики, — от-от бризнуть слізьми. — Та вона знає...
Прабабка пригортає ображену тоненьку галузку уже сьомого-таки коліна із древа нашого роду, про котрий ми говоримо, але не здасться і випускає послідний защик:
— Твоя бабуся, Анничко, розумна, це правда, — вона знає дві пташки: миш і жєбу...
Анничка не плакала би, якби ще трошки більше ієрогліфів спізнала.
Не все у цих висловах посмішливе — є там скриті живлющі чуркала. Для того треба рости, щоби прочитати латиною "Батрахіоміомахію", або, як перекладав наш університетський магістер античної літератури Дідик, "Жабомишодраківка". Я вже давно не гніваюся на мамині ігли — вони оздоровлюють.
— Все це то так, але де моя прабабка Палагна — пропала у коршмі півтораста років назад... як би її сюда навернути, д'нам?
— Значиться, так: рахуємо від Аннички вгору. — Маю ще й цих двох своїх захопити. — Анничка — раз, я — два, ви — три, дід Мирін — чотири, його мама Палагна — п'ять... Чекайте, щось до семого коліна не доходить...
— Та-бо ти не рахувала Палагниного дєдю Андрія Бегеду, — каже мама.
— І пропустила мою маму Люду, бабусю. Як ти могла свою доньку пропустити? — справедливо підмітила Анничка.
— Та-бо ви дві сперечилися і мене збили. Добре, що це був за Бегеда? — кортить мене прясти далі родову золоту нитку. Хоть би корова стояла у стайни негодована, непоєна, недоєна сегодне — мушу випитати, доки мама знає.
— Мій прадід, Палагнин дєдя, жив на Царині, отам під Базівков, ззаду нашої теперішньої хати. Він сидів у хатці з луб'я. Тут, на Царпні, шє не було нікого, лиш єго луб'єнка ззаду нас, та Лучки Полєка коло Семенишиного, і чиясь третя... Не знаю вже чия.
— Лучка... Лучка Полєк. Та ж про него є у Шухевича, мамо. Я вам зараз покажу.
Мама перегортає п'яту часть "Гуцульщини" професора Володимира Шухевича:
— А, та тут є не лиш Лучка Полєк, а й Міця Лазорєк з Ростік, а гезде Задурєнка - наша фамілія, Юрко Шеребурєк з Барвінкового, ади, Петро Шекєрєк з Голов. Чудо, а не книжка. Де ти це розкопала?.. Я молодов виділа Петра Шекєрєка — то був наш гуцульський посол до сойму у Відни — ти мені нагадаєш, я розкажу про него, але другим разом, бо маржина вигибне через твої книжки — іду у стайню, най си преч каже, нуждочко моя, уже по третій годині, а корова не доєна!.. Бодай ти си впила з твоїм родом і єго колінами!..
— Докажете про Палагну і про Бегеду, — уже навздогін мамі.
— І про Синю Бороду, — навмисно складає до рими Анничка і сміється, пурхає безтурботним ластів'ям коло обжитого гнізда. Пурхає, але і запам'ятає хоть колоритне прізвисько Бегеди - — а це так немало! — свого прародителя в сьомім аж коліні.
Що би хто не казав, а кожному цікаво обернутися до півторастолітньої минувшини, уздріти там свій рід: як їм велося.
Мама таки якось пару разів верталася до своєї виштрамуваної в будень і в свята бабки Палагни. Дід Іван уже й убрання її замикав у скрини, і саму Палагну з печі не пускав. То вона з помсти трутит дідові у борщ "гуску" соли...
— А шо, дідо сам варив собі їсти?
— Та мусів. Бо бабка сердиласи за то, шо до коршми не пускав, нічо не робила в хаті. Дідо піде у стайню кутатиси, а вна злізе з печі, позбирає сметани з молока і зварит банужу собі і мені, а від діда сховає.
— А шо то був за покай з нев?
— Та був. Палагна пішла у неділю до церкви, а з церкви шмигнула до коршми. Дідо прийшов, найшов її там п'єну, здоймив з неї усе убраннє — завісив на палицю і заставив Палагну голу то убраннє нести на плечах через усе село. І то не помогло.
— І її дєдя був ґазда?
— Позаякий ґазда у луб'єнці.
— Єка то луб'єнка?
— У такім перші люди у селах жили, 3 сякого-такого луб'я стіни і дах, привалений камінєм, аби буря ни здерла.
— А єк зимували?
— Так і зимували. У дучці з плиття клали ватри. А єк у колибі бутинарі жили? Так само. Люди були вигартувані, не такі здохлєки, єк тепер. Котрі слабі -малими вивмерали.
Нас було чотирнадцятеро у нені, ніхто нами не питав, повиростали усі. Уже легінями на червінку вивмерали. А тепла хата — то нездорово для людини. Ми босі і взимі бігали, а тепер ступит ногов на пидлогу — уже горло болит. II То такі люди варт?
— Так три луб'єні халупки стояли на всю нашу Царину? Коли це було?
— А вже зо двіста років буде.
— А шо, тогдії не уміли класти добрі хати з дерева?
— Певно, шо вміли. Але на Царині то було й шкода. Зчєста заходили повени — забирали. Бабка Палагна мені розказувала, шо одної повени її маленьку неня вхопила у бесаги і втекла у Меневлоги - там під верхом була у Бегеди хатка. А сам Бегеда одинадцять днів сидів у яблунях, поки вода не опала. А кілько повеней уже я пам'ятаю - у нас вода була у печі — риба сама у піч ішла. А ти шо — повени не пам'ятаєш?
Пам'ятаю і не одну. Бо Царина межи Черемошем і теплицею.
— Але я виділа на давній фотографії, що село не так було розташоване, ріка ішла не цим руслом, а попід Камінь, коло тітки Гафії.
— Та кажут люди, то буковинські і наші Ростоки були одним селом, ріка не ділила, єк тепер. То дес дуже давно. А потому Черемош після великої повени відступив аж під Буковинку, а на старому місці ріки лишиласи теплиця. І село переділилоси надвоє: Ростоки галицькі і Ростоки волоські. Повени у нас наробили багато всілякого... Бувало, хапаю дітей, корову і тікаю, поки вода теплицев не зайшла. А тато ніколи нікуда не йшов. Не боєвси води, аби йка була велика.
А я пам'ятаю нашу сусіду — стару Катеріндю. Ми дітьми бігали йгратиси з її онуками. Раз мене діти шукали і вже про мене забули, а хтось із сусідів утворив сінешні двері знадвору і мало не зомлів: з темного кута встає хтось із домовини... Я сховаласи у Катеріндній домовині — мене не могли найти у "хованці", я при-таїлиси, аж уснула. Коли дверима рипнули, я встала з-під віка, а сусіду зо страху занімило.
Катеріндя мала собі злагоджене про смерть дубове деревище. Як заходило на повінь, стара брала в ту домовину муки, солонини, убрання, терхала на плече — і у верхи... А зійде повінь, дивимоси — несе Катеріндя свою домовину вдолину т'хаті: чорну, довгу, аж мороз по шкірі пробігає. Але потому усі ми звикли, бо Катеріндина смерть, видко, сама бояласи тої чорної темниці — не підступала. Баба була довго ще дужа, бо то треба було чоловічої сили таку мару носити вгору-вдолину на собі.
Царина за мого дитинства була заселена густо, а відтак зав'язали колгосп — орної землі не ставало, і з родючої Царини примусово повиселювали усіх — боролися кілька дворів, але зато бідували; голова збиткував нас, як міг.
— То голова? Та то пес остеклий...
Отаку пам'ять про себе лишив у ростоківчан перший голова колгоспу із-за Кутів Юрій Юрійович Сливка. Коли він кричав на "кріпаків", його чорні ніздрі роздувалися, очі палали, з рота сипався потік брудних слів, то ставав дуже подібний на Сатану з церковного образа "Пекло". Боже! Як він ненавидів самий образ гуцула-господаря! Як викорінював разом із яблуневими садами гуцульську натуру, схильну до ґаздівства. Солідолом повимащував яблуньки, і вони всохли всі до одної — мій тато-фронтовик дивився на чорний мертвий сад своїх трудів і плакав... Ні такого, як Сливка, земля не прийме... Тато в душі скипався кров'ю:
— Я за оце воював? Для отаких кровопийців?!
Якоюсь марою, хіба що війні дорівною, лишився у моєму дитячому світі наш перший колгоспний голова.
Моє дитинство затягнулося. Хоть я гратися в компанії, де виграють і програють, не любила, але до дванадцяти років бавилася ляльками. Ми з моєю товаришкою Штефанею самі ці ляльки шили із старих панчіх, клоччя, брали в хаті, що виділи, часом і мамину фустку-шаленівку ще цілком добру. Рубали то, лугами пасучи вівці, шили ляльки і кумалися в теплиці. Майже щоднини сварилися, але мусіли миритися, бо куми не можуть бути у гніву: то гріх.
— А наша лисуня буде в пеклі, що розпорола рогом черево Годованчуковій красулі?
Мама посміхається, а мені бійно за нашу коровину, шкода, що вона, бідна, буде у смолі кипіти... І я молюся вночі за корову. Вона на вположінню. Уже по війні. Ми бігаємо городами, шпотаємося на цимпарях зжатого кукурудзиння, розмахуємо продірявлені мадярські "кондзерви" на дротиках — це така наша ватра Гріємося. Осінь. Вільно ходити скрізь худобі і нам. А мама на злогах. Я знала, що це. Уже таке було — хлопчик уродився неживий. Його поклали на лаві у другій кімнаті, як ми казали — "тій хаті". І тепер то "тіхата". У ній щось уже побуло катафалків. Перша дитина мамі вмерла, потім, у війну — цей хлопчик, уже молодицею Олюська — найстарша серед дітей, потому тато. Задовго до того, як убився на камінці з мізинний палець мій всесильний тато, я описала у поемі керманича, що файний та дужий лежить у домовині — "лежить і свічечка в руках, а руки ті тримали кермо...". А кермо на дарабі триметрове... А "свічечку" мені редактор викреслив, бо про релігійні найменші атрибути не можна було згадувати ані раз... То пам'ятаю, як та дитинка, вся синя, бо вдушилася у пологах, лежить на лаві, мама — на ліжку у малій кімнаті. Аж заходять воєнні. Один підступив до мами, приклав дуло до грудей і питає: де чоловік? Із наших сіл мало хто пішов на фронт, більшість — у ліс. Мама спроквола відказала, що на фронті. Тоді солдат (а може, й офіцер) питає: "А син твой где? В банде?!" Мама показала рукою — син там... "Визволитель" рвонув двері у "тіхату" і борзенько "ретирувався". Але не вгомонило його і це. Поліз на під, забрав послідних п'ятеро яєць, та Бог 'го покарав — бо загриміло ним разом з драбиною. І пам'ятаю, як сьогодні, устав, іде, а по штанах воєнних течуть жовтки з напханих до кишень яєць. Все можна зрозуміти. І неспокійний час, і недовіру — багато солдатів полягло у горах. Не до милосердя. І тато казав, що у Берліні вони нікого не гладили по голові. Хто ті війни тільки вигадав?..
Бігаємо ми городами, гріємо руки над ватрою у консервних банках, хлопці вчаться із підлітків материтися по-руськи. А ми зі Штефанкою бавимося ляльками. Штефанька каже, що я мама і я на злогах. А я прошу у неї то червоне яблуко, що одно-єдине висіло на яблуньці-бурячинці, і Бона його буком збила. Я кажу: "Дай, мені не можна відказувати, я на злогах". А вона прожирає послідний кусень того лакомого яблучка і каже уже без гри: "Бійно, абес не поверла!" Це корова може поверечі — тоді теля родиться до часу неживе. Але і на людей так перевернуто кажуть — ніби хтось чогось дуже хоче з'їсти, то як не дадуть, може...
Я не раз собі згадую все, уже тепер, коли я давно бавлюся інакшими забавками: словами... Це такі делікатні забавки, що ніхто би ними не набавився. Їх не треба шити, купувати. Вони робляться з голови, з книжок, з розмов. Думаю над тим словом "бійно". Воно 'від "боятися" — "боязно". Але то, певно, і слово "бій", "боєць", від нього. Бо хто не боїться смерти під кулями!.. І бійця стережуться. І давні "бійниці" "боївка", і слова "бий", "бечка" — бечка б'є, не я б'ю — за тиждень Великдень. Коли я переїхала на Київщину, мені зчаста зауважували товариші по роботі, що вживаю русизми. Я мовчки виправлялася; але то не русизми. То така давньоруська говірка у Карпатах. І слів, подібних до російських, повно, та й російських немало. Але ж вони у горах здавен, відколи Русь, нащо міняти на літературно прийняті; то нам чуже, неприродне. На тім і поговорити порядно гуцул з гуцулом не може. Свого зрікатися у нас не люблять. Хіба такий уже світован, що й за маму забув... Продавець світу.
Думаю, яка смачна мова мого вуйка, мамина, а ще ліпша була у дідів. Як гірська вода — здорова, солодка. П'єш і не годен напитися. Без хлорки. Без нечистот. Вони встидаються вимовити абияке слово. Вони вкладають кожне так точно, як бджола соти. Все на своїм місці. Власне, гуцули говорять точно. Без приблизностей. На добру погоду кажуть — верем'є. На дощі — година. І це однозначно. Рідко вживають грубих, неґречних слів. Навіть при сварці. Прокльони також особливі. І ласки: "душко люба", — каже милий, "солодєтко моє", "бідашка" — і любов, і жаль до того, кого любиш.

 

Єк би плаї обчистити,
Ліси прорубати,
Шоби видко до бідашки,
Аж до її хати.
Коли ліси прорубати,
Шє й то євірєчко,
Шоби видко до бідашки,
Аж на подвірєчко.
Ударивси дуб о дуба,
Євір о євора.
Змагаю си на любчика,
Так бих я здорова.
Змагаю си на любчика,
На любкові очі,
Не виділа я любчика
Ні даві, ні сночі.
Не виділа я любчика
Ні сночі, ні нині,
Єк шє вечір не уздрю 'го,
То буде по мині.
Та єк собі нагадаю,
Кого я любила,
Коби си мні на тім часі
Земля розступила.
Коби си мні розступила,
Я би у ню зайшла,
Я би своє файне бідне
На тім світі найшла.

Так співають по горах — у Яворові, Річці, Головах, Білоберезці, Ростоках.
Вертаюси в Розтоки. Отут, коло нашої керниці, стояла хата мого діда Митуся. Штефак Гриців казав мені, уже дівці, коли дідо вмер: "Запам'ятай, твій дід Микита із роду бунтарів з мадярського міста Фогорош. Єго дідо тікав з в'язниці і забіг у Ростоки, тут гори 'го сховали". Шукала я то місто в Угорщині, коли мені сказали, що вонс було мадярське, та стало румунським; Фогорош у Трансільванських горах. Звідти мій владівський рід, від Піштк Влада — утікача з Уюрщини. На нас так і кажуть: Піштакові. Коли Шургани м'які, слізливі, газдовиті, скупі, надмірно робітні, то Пішти, які залагідні, такі раптом непогамовні у гніві, політикани. Бувало, йду мала зо школи, ледве пробиваюся замітьми, а дідо курить люльку коло вінкля — уже мене чекає:
— А що там чути, Марічко?
Я знаю, що діда цікавить світ із його новинами, то й викладаю кришки з уроків географії, історії.
— А знаєш, яка найменша держава у світі? — збиває мене ерудований дід. Де я, мале таке, знаю?
— А чула, скілько населення приростає щороку в Китаї?
А про таке нізвідки було чути. І Митусь, потираючи руки, вповідає мені всілякі новини, дивні дива.
— Ми з Луков Гарматієм збирали цвіту з гуцульського світу...
Я мерзну у пальці і вже не слухаю більше діда, бо він собі пахкає люльку і має новин до нових, а я виджу, шо замерзаю і дідо тим не требує. Шмигаю попри него до хати, і мама запихає мої руки у відро з водою, бо зайшли зашпори і пальці побіліли.
— Ти би шє постоїла з своїм дуже розумним дідом, то й голову би видморозила...
Ми сердилися на діда. А де я могла малою знати, що буду собі лікті кусати через сорок років за тими недослуханими речами... Лиш обривки полишалися у пам'яті. І на них серед цвіту з гуцульського світу мій усміхненоокий вусатий дідо Влад і хтось незнаний на ім'я Лука Гарматій. Ні мама, ні тато про такого не чули. То діялося не за їх пам'яті, далеко давніше. Дідо любив мене за те, що я добре вчилася, і провиджував у мені свій кревний інтерес. А я то не зуміла приймнти в душу — так і пропало. А тепер заново пелюстку до пелюсточки вигрібаю з-під снігів тих затовчених стежок дитинства — і вже маю жменьку цвіту з гуцульського світу. Відогріваю, як закоцюбілі пальці у маминих джерелах пам'яті. Аби вам подарувати. Бо то є шо. Вираховую: дідові було двадцять. Луці — тридцять чотири. Вони приятелювали, ходили верхами, ночуючи лісами. Груні затаїли їх бесіду. Чи одну...

Якби си кедроватий утворив,
То би на весь світ заговорив...

І я підходжу до святая святих мого єства — до рідного села. А з ним і до Луки Гарматія. Долі так забаглося, аби це ім'я зв'язалося із моїм селом, родом і з етнографією мого краю. Аж. сама собі не вірю... Але тут уже діють вищі, добрі сили. І наша воля їм підвладна.
Михайло Савчук із Голов подарував мені Гарматієву фотографію. І дивлюся на неї згуста, бо слідкую його слідами, збираючи той цвіт, що він збирав із доктором Володимиром Шухевичем, з Михайлом Коцюбинським, Олександром Олесем, Володимиром Гнатюком. Чи одну бесіду мав цей галицький сподвижник з Михайлом Грушевським... З ким іще шукали вони скарби моїх предків на зорі нашого нещасного, Чорнобилем викінченого століття? Не знаю.
Жив Лука недовго — п'ятдесят вісім років. Неспокійну, непокаючу натуру дістав від свого тата Василя Гарматія, котрий у тридцять вісім літ (ще не одруженим) був обраний на Тернопіллі послом до австрійського парламенту у Відні. Лука ріс у великій родині посла — серед вісьмох дітей. На двадцять першому році життя здав семінарську матуру у Тернополі (сам родом із села Лучка Тернопільського повіту) і вчителює у Струсові, Мошнисках, Теребовлі до 1893 року. А потім його "засилають" у гори, і Лука Гарматій, проучителювавши по пару років у Тюдеві, Криворівні, потрапляє у Ростоки, де пребував лише два роки — з 1898-го до 1900-го. Добрий педагог, але перекидали його у найпущі села за громадську діяльність. Дітям він, як ніхто, вщеплював національну свідомість і любов до Вітчизни. Це завше було невдатне владі. З парохом О. Волянським Лука Гарматій заложив читальню "Просвіта" у Криворівні, за що його перевели до Ростік, росточеного верхами села. Наперекір старостинському війтови Максимови Данилюкови (Скакунєкови — про него ще буде бесіда) та москвофілови парохови Кобилянському із Юрком Калиничем (Бойковим) Лука Гарматій засновує читальню "Просвіти" і в Ростоках. За це переводять його на найгіршу посаду на Косівщині — у приполонинське село Голови, де Лука не забарився заснувати уже товариство "Січ".
Саме в Головах просвітитель пробув найдовше — від 1890-го до 1912 років. Та про Голови ще буде. Бо ми тепер у моїх Ростоках.
Так що в Ростоках є "Просвіта". І мій дідусь Митусь, молодий леґінь, має з цим дочиніння. Знаходиться читальня в дерев'яній хаті навпроти церкви, вище нинішньої сільської пошти. Моєму селові не пощастило з душпастирем так, як Криворівні. Бо просвітянський припис гласив, що "пора краще зорганізуватися, поправити своє господарство, здобути багато нового у політичному, освітньому і господарському житті". Метою "Просвіти" було: "Закріпитися (селянам) у промислі, Торгівлі, двигнути на вищий рівень сільське господарство. І в цьому велику поміч має надавати людности духовенство... Душпастир не може обмежитись тільки до церковно-релігійних справ, але доконечно повинен зацікавитися господарською долею й недолею своїх парохіян, повинен їх організувати, вчити кращого, поступового господарства, виривати їх з кігтів лихви та визиску, помагати їм освічуватися та збагачуватися. Такий пастир мусить бути у кожнім українськім селі, щоби зростала моральна і національна сила нашого села".
Товариство "Просвіта" утворилося 8 грудня 1868 року у Львові. Луці Гарматієві було лиш два роки, а мій дід з'явиться на світ тільки через дванадцять літ. Це був час великих змагань і поступів у моєму краї. Гуцульщиною цікавляться відомі вчені. Історик, етнограф, природознавець зі світовим ім'ям Бальтазар Гакет століттям назад подарував обширну працю про цей край, за сімдесят шість років обійшовши його не раз і не два вздовж і впоперек. Книжки вийшла в Нюрнберзі. Прикипають серцем і мислями до Гуцульщини вчені і просвітителі Галичини Іван Вагилевич, Яків Головацький. А місцевий історик-літописець парох Брустурський, ієрей Петро Ступницький подає безцінну хронологію найголовніших подій на Гуцульщині і в Галичині від 1671-го до 1849 років. А 1575 оповідань на теми демонології і 9 тисяч коломийок, зібраних і записаних згодом недсоціненним і в нинішні часи великим краєзнавцем Володимиром Гнатюком? Це не просвіта народу?!
Ще молода й перша письмова згадка самої назви "гуцул" — вона з'явилася у джерелах за 52 роки до організації "Просвіти". Все молоде, жадібне до самопізнання і просвіти взагалі, все нуртуюче, як гірські потоки, бо, прецінь, вивершується століття. Передостаннє у тисячі Петровій...
Почала ж "Просвіта" свою нелегку працю над освідомленням народу в такий час, коли той народ лишень висвободився з ярма панщини та був убогий і безпорадний, як мала дитина. Край потопав у темені безпросвітній і матеріальній нужді, в тяжких податках, які ту нужду і темноту тільки поглиблювали. Майже не було власної інтелігенції, ніяких товариств, не було кому щиро подати народові руку й здвигнути його із важкого занепаду та помогти використати той промінчик волі, що блиснув народові по скасуванні панщини. І в такий-то нелегкий час горстка світлих людей — народолюбців у Львові і в краю рішилася на велике діло: заснувала Товариство, яке понесло у нарід світло освіти й організації до боротьби з темнотою, нуждою, податками та всяким іншим лихом. І це вчинила "Просвіта". Можна сказати, вона вчинила чудо: освід омила нарід, просвітила його знанням і наукою, поклала тривкі основи під народні економічні організації (кооперацію і взагалі промисел, торгівлю всіх видів), культурно-освітні, станові, політичні, добродійні товариства, а також створила товариства тверезости, ощадности та багато інших.
Отаке товариство заснував і в моєму селі учитель-просвітитель Лука Гарматій разом із свідомими ґаздами. Недармо за це Луку покарали переводом до найглухішого села на найгіршу посаду. "Просвіти" боялися властьімущі в усі часи — відпершу її існування аж до ліквідації. Ще я запам'ятала просвітянські книжки і календарі у бібліотеці покійного маминого брата Василя, котрий очолював кооперативу "Просвіти" і якби не вмер від уродженого пороку серця в тридцять літ, то спізнав би краю "білих ведмедів" або згинув у сталінських в'язницях, як його краяни — свідомі просвітяни.
Вуйко Василь вчасно умер, його бібліотеку домашні ретельно знищили. Ще одна книга якось уціліла за платвою старої хати у Сенях. Коли хату розбили, Юрій Сливка нагрів і тут руки — голові усе можна, я замала собі тоту книжку потай від усіх і тепер тримаю. Там на перших сторінках (початок сорокових років) великим шрифтом "агітація" до колгоспу:

Ні корови, ні свині —
Тільки Сталін на стіні.

Це ми зрозуміли потім. Спізнали на собі. А тоді я десь на подрі у сіні вичитувала ту підпільну книжку і від Самчукової "Волині", від Стефаникової "Марії", від поезій Тичини, Сосюри дитяче серце охоплювало незбагненне почуття крику, плачу і сміху, сумне і радісне воднораз, я вслухалася у себе — і знала, хто я, хто мій нарід, я вірила в його будучину так відчайдушно, як вірила, що мушу літати, — і калічилася, злітаючи з вільх, смерек, лугами, але не корилася. І тепер мені часто сниться, як я (уже така понищена вірою) — літаю! І тепер закипаю болем і надіями, коли розгортаю ту книжку на сімдесят шостій сторінці і читаю не тракторно-дир-дирні вірші, котрими напхано шкільні читанки, а оцей Тичинин:

Скорбна мати
І
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Поглянула — скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє.
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.
II
Проходила по полю —
Зелене зеленіє...
Назустріч учні сина:
Возрадуйси, Маріє!
Возредуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Емауса?
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте з Галилеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Ачей, вам там покажуть
Хоч тінь його розп'яту.
III
Проходила по полю... —
І цій країні вмерти —
Де він родився вдруге,
Яку любив до смерти? —
Поглянула — скрізь тихо.
Буяє дике жито.
За що Тебе розп'ято?
За що Тебе убито?
Не витримала суму,
Не витримала муки, —
Упала на обніжок,
Хрестом розп'явши руки!..

О наші матері! Скільки синівських мук прийняло їхнє серце... Тільки за героїв УПА — борців за волю.
А моє серце ожило тим дитинним почуттям, коли вбирало в себе якось розмову на заставі. Власне, говорив тільки один. Говорив зо дві години. Палко і переконливо. Розповідав безвусим карпатським сторожам кордону історію цього краю, правдиву, тяжку, криваву. І не було в його устах одного слова неправди. Пограничники то слухали, як дивину, бо ніколи про таке і не здогадувалися, а хто Їх учив, хто нас усіх учив історичної правди?
Нас було кілька письменників на зустрічі з прикордонниками за полониною "Середня", але говорив тільки один. А всі слухали. І коли Степан Пушик закінчив, на нього і на світ інакшими очима подивилися голубі і карі очі молдаванів, росіян і наших-таки земляків. У тих очах зникла скам'яніла байдужість, засвітилося прозріння. І такий суворий напершу начальник застави зм'як, перейшов на українську мову і лагідною слобожанською говіркою згідливо відповів на Пушикову просьбу показати Довбушеву обитель — гору Стіг. Він самотужки службовим автом відвіз нас по зораній смузі кордону аж на румунський бік під самий пірамідний Стіг. Степан бігом видряпався на вершок, збіг відтам і попросив валідолу. Ми кепкували з "опришка" Пушика, казали, що Довбуш такого вигнав би з ватаги, але серце мені тікало, що один Степан серед нас здатен на щось таке, як оцей Стіг — опришківська столиця, безстрашне і високе в правді і чесності. Він сіє. Навіть на піснім пограничнім грунті. Ади, зійде! І Степана за його непорушність супроти істини не один рік травили та умертвляли плітками його ідейні супротивники. На їх боці була сила. Але тепер уже Степан Пушик народний депутат — люди обрали просвітителя попри всі брехні і протидії тих, що в ложці води утопили би не лише Пушика, а й всю Гуцульщину, Галичину — ба Україну! — разом з усім, що надбано спервовіку.
Я згадала ці трагічні наші сторінки, думаючи про перші поступи на грані минулого і нашого століття.
Про Луку Гарматія. Про свого предка Микиту Влада. Луку гнали з села в село, всіляко утискували, але він робив своє. А мій неспокійний прародитель збурював село супроти панської зверхности, діждався "визвольного" тридцять дев'ятого, а коли уздрів, що народ з новою владою не здобув права, а позбавився і того, що мав, різко повівся проти світового облуддя: і вмер через таку непокаючу натуру — найшли діда коло млина під лотоками з пробитим виском. Комусь дошкульний дідо дуже заважав... І не стало вусатого політикана у селі. Ніхто не розкаже більше ніколи, що діється в тій або тій державі так досконало, як Микита Влад. Або про події будь-котрого року, будь-котрого дня.
— Та твій дідо знає усе аж від царя Гороха, — бувало, посмівається мама.
Бо Митусь питав:
— А знаєте, шо сегодне за день?
— Знаємо: святого нероби, — відповідала заклопотана дітьми та осінніми роботами мама, натякаючії, що дідо напідпитку і дурницями мається.
— Е, сегодне великий день, — веде своє Митусь, — вночі на перше падолиста 1918 року українці переймили були владу в Галичині, але • зачєласи українсько-польська война. Українці держєли Львів до 22 падолиста. Семого падолиста 1917 року большовики захопили владу в Росії. 20 падолиста того-таки року проголошено Україну самостійнов державов. Про то був виголошений третий Універсал Української Центральної Ради. 22 падолиста 1918 року українські войська вийшли зі Львова і тримали облогу аж до 15 травня 1919 року... 21 падолиста 1921 року большовики розстрілили 359 українських воїнів під містом Базаром на Волині.
— Дєдю, идіт-ко до йкоїсь роботи, не гніт бандиги, — уже сердилася мама і перебила непоштиво свекра.
— Я не тобі, Одо, я внукам це розказую, — потирав звично долоні незворушний нащадок політичного утікача з Угорщини. — Мої внуки мають знати національні свєта.
— Та шо сегодне за свєто? — переконана в своєму мама. — Робітний день, такий, єк кождий, лиш вам усе свєто...
— Бо таки свєто, велике свєто сегодне, — брав верх дідо. — Першого падолиста у церквах служба правитси. Всі свідомі українці повинні бути на тій молитві. Сегодне збираютси пожертви на наших інвалідів на поправленнє стрілецких могил. Сегодне я за це випив одну маленьку порційку цуйки...
Дідові очі ставали такі, як осіннє небо, затягнуте сивою хмаркою, і я боялася, що він може заплакати, не хотіла, аби мама ще йому щось не то сказала — тягла Миту ся за палець надвір; ми йшли короткою стежкою від нас до дідової хати, і він мені доказував усі події місяця. О, це історична стежка у якихось двадцять п'ять метрів. Дідову хату зніс проклятий Сливка, лишилася одна свідка наших бесід — стара керниця, і ту Сливка отруїв гноєвищем — бодай йому таку воду на тім світі пити...
Далі за дідовою хатою жила Єлена Танаскова, ближче до ріки, у сусідстві з Лазунихою, а коло них — дідова сестра Анна Влад, фучучка, котра і і а розказувала Гарматієві старовіччини для "Гуцульщини" Володимира Шухевича. Далі була халупка другого Гарматієвого уповідача Лучки Полєка і під самим лугом хата Їлака Семенишиного, наприкінці Царини. Цей Їлак був особливий чоловік. Він тримав Міцю Лазорєк (і про неї згадує Шухевич). Кажуть, шо не хотів женитися — дєдя заставив. Спати вирєджєв жінку з хати:
— Йди на приспу.
Або:
— Йди до мами, а завтра прийдеш сапати.
Міця від него утекла. Жив сам до смерті. Напослідку його дотримала Міцина донька.
У Царині Семенишиного побоювалися. Та й він сторонився сусідів. Жив замкнуто. Бувало, іду зо школи, сонце пополудни, а корова визирає у мале віконце з темної колешні, рує. Їлак Семенишин ніколи не вигонив її на пашу — годував у темници. А масло жовте, файне носив у Кути на продаж. На него, покійного, казали "місішник". Бо він ненавидів жінок, лиш деколи на него находило, шо вітався до жінок. Ніколи сажу не тряс, а все випалював. З того врешті і згоріла хата. Доживав у чужій. Я навмисно любила витатиси з Семенишиним, а він блимне великими сивими очима, чисто як у сови, і так, ніби мене не видить.
— Чому Семенишин не відповідає? — питала.
— А тобі дуже це треба! Видко, уже єго натарапало.
Де ми розуміли, що то є "місішник", уже май потому нам хтось уповів: це той, хто -.,,. яць жінка, а місяць чоловік. Але до чоловіків Семенишин завше говорив масно, приємно.
Дивуюся, що Лука Гарматій не описав до "Гуцульщини" колоритну особу свого супротивника — ростіцького війта Максима Данилюка, або, як усі казали, Скакунєка. Це був багач. Мав полонину "Прелучну", усі поля на Глинянім, зо п'ятдесят штук худоби, був війтом довгі роки. Війтом був і його дєдя; а мій прадід, Іван Шурганюк, вважався адвокатом і його заступником. Але мав Скакунєк і того, преч би си казало, дідьтя. Чи би не 1908 року дає Скакунєк у газеті об'яву, шо має дві доньки, то якби хто мав дві тисячі банок, най би присилав д'нему старости. Бо гроші тогди були дуже дорогі. На Буковині, десь у Бани, був пан Васілько. У пана був Несторій, шо вийшов з армії, возив пана на "фіякрі". Пан каже:
— Женив бес си?
— Женив бих си.
— Найду тобі дівку.
Поїхав пан з Несторієм у старости. Пан витяг дві тисячі банок, зложив, але каже:
— Я пишу вексіль, підпишіть.
Максим неграмотний гепнув на тот вексіль війтову печєтку. А то був вексіль, що Максим Данилюк визичує у Вижницькім банку дві тисячі банок. І прийшло дві тисячі віддати. Скакунєк тоти гроші віддав, а Несторія-зятя відрядив. Пішов Несторій. А жінка його Єлена — війтова донька — пішла топитися. Максим за нев та ймив коло самісінької ріки:
— Єк маєш топитиси, то я єго заверну, — на коня та в облаз. Несторій завернувся та й далі жив у Скакунєка. А Гримало з буковинських верхів узяв у Скакунєка другу доньку — Анницю. Але ще у першу войну Максима були забрали до Сибіру. Бо він з двома шандарями викопав на горбі коло Федуня бункер, підстерегли козаків і одного застрілили. Тоти решта гадали, що тут багато противників, і вернулися назад. А кінь упав на коліна коло убитого і гріб ногами, чи би козак не встав. Тогди тоти решта вернулися і поховали під горбом козака. А Максима ймили і виселили.
І що би ви думали? Він мав дідьтя — той пішов за ним і вибрав Максима Скакунєка з біди. Максим мав дві жінці, а витак і третю. І все вдовів — кажуть, платив за службу щезникові жінками. Коли повдовів третин раз, пішов спершу до Гримала. А той каже: "Ідіть до нас жити". Іде до Несторія, а цей: "Ви женіться". Хоть Несторій уже був другий раз жонатий по смерті Скакунєкової доньки, а старий так сказав йому: "Це моя дитина". І дав Несторієві на п'ятеро сін під Глиняним. Хоть потому не мирили — старий зятя вигнав, і Несторій мусив жити із жінков у стайни. На прізвище Несторій був Клим. Його син Іван, від першої жінки, був у лісових під псевдом Гонта. Від другої був Федьо, також ходив з лісовими, оженився з Єленою Семеновою, їх вивезли до Караганди, там він і умер. А про те, що Скакунєк ставав на порозі стайні і кликав: "Ходіт, корови! Ходіт, бики!" — і все йшло за шнуром і ставало на свої місця, я вже розказувала. Скакунєк йграє на скрипці, а корови вивершують дійниці молоком, аж доки він не перестане йграти. Щось мав таке: або нечистого, або ще якусь велику силу...
— Нашо ти все записуєш? Кому це треба? — Мама дивиться, як я не спостигаю за вуйком Николаєм записати. — Ти таке понаписуєш, що хоть із села через тебе тікай. Ади, уже виджу помилку: не Гримало, а Скакунєк мав багато жінок і віддавав їх щезунови. Він усе посилав їх на під нести котикови молоїка. А то хтось нарадив молоко тому чорненькому котикови посолити. Відій уже Скакунєк був одівцем, то Грималова жінка посолила, а Скакунєк поліз котика годувати тим молоком. Єк злазив, то кинуло 'то з драбини, так з того і в гріб пішов... Але ти не пиши, бо то людські вигадки. Давно Сатані душу записував декотрий, а тепер усі єму записалиси і служут — усі безбожники...
Я цю мамину бесіду знаю — не раз чула. Колись противилася, а далі виджу у ній правду і себе у тому списку... Я малою, коли ми бавилися на Великодні свята коло церкви, завше боялася того, хто підходив із покликом: "Куть-кулуть! Я чорт. Ходи зо мнов". І приставала до ангелового кличу: "Дзінь-дзілінь! Я ангел. Хто йде до мене?" А в житті' склалося інакше. Бо життя — то складна, заплутана гра.
— Ви обіцяли розказати про гуцульського посла, — нагадую мамі, відволікаючи на інакше нелегку для нас розмову.
— А, про того, цю прорікав: "Там, де оленячі пійшла, будут електричні світла". І ще: "Світ буде обшитий дротами, єк старий горнець". Так і є.
— Ви єго виділи?
— Та й шо з того? Ади, мене не засватав, а твій тато — простий керманич з лісосплаву, так шо ти не донька посла, а чорнороба... Виділа я Петра Шекєрєка на храму у Білоберезці. Файний був чоловік, ростом єк твій зєть Павло — такий здоровий, набитий. У порошницях, у тобівці ціткованій, червоні постоли — дублені, волосінки фабричні з чорної волічки — такі лиш гонорові люди носили, ремінь файно виціткований — у зброє" ний чоловік з голови до ніг.
— Єк то узброєний?
— Та же зібраний, зрихтований — не розумієш? Та й узброєний-таки був — бартка, пістолі. Цим він відрізнявся від других, шо мав много зброї блискучої при собі. У крисани-баршівці на голові з вибитим довкола цітками паском, політиков, а за тим багато трісунок, готичів.
— А шо це?
— Трісунки — на свинській щотині насиляні панцирки так, шо одна щотина зелена, друга червона, трета. синя, четверта жовта. То з'єднуєтси докупи, зв'єзуєтси шерстю — і уно трісетьси. Або кладуть готичі. То такі шнурочки кольорові — по кавальчику усєкого кольору.
— А я виділа на старій фотографії гуцулів у закочених догори капелюхах...
— А, то венгерєк. Венгерєки -носили за Австрії, а пізніше з них посмівалиси, лиш старі убирали великі тверді капелюхи — закочені криси стримували на собі дощ.
— Шекєрєк був вусатий?
— Ні, безвусий, давно вусаті не ходили, хіба зрідка старі. Він спершу сидів з мужчинами на царинці — щось їм розказував, а потому говорив до усіх людей коло церкви. Той умів з народом говорити! Він собі гонорово їхав із Жаб'я у Косів на волові. Осідлав та й їхав. Конем ні, лиш волом.
— Файний був з виду?
— Доста файнин. Єкби я була така вчена, єк ти, то пишла бих за посла. А де твій посол?..
Це вже пішли мамині шпилечки в хід. І по всій бесіді.

Далі буде

< Попередня		Наступна >