Як на Коломийщіні вугілля добували

29 серпня в селі Ковалівка святкували 340 років від першої згадки про село, а заразом й День шахтаря. Так, так День шахтаря, виявляється в Ковалівці не так давно видобували вугілля (про це тепер, напевно, мало хто знає) завдяки котрому вся Івано-Франківська область, та частина Чернівецької мали змогу освітлюватись.

 

Для того, щоб дізнатися, як на Коломийщині вугілля добувалось, я навідався до Ковалівського сільського голови Василя Ясінського.

Почав свою розповідь війт з того, що про вугільне родовище між Косовом і Кутами було відомо ще з 20-х років XVII століття. А вже у 1883 році почалися вибіркові геологічні роботи на території сіл Мишина і Ковалівки. Сім років по тому вуглепромисловець О. Шипановський заклав чотири шахти глибиною 25-30 метрів, де видобували вугілля з верхнього пласта (по Сухому потоці в Ковалівці). Це був майже поверхневий видобуток. І у 1891-1899 роках середньорічний видобуток становив 7 тисяч тонн. Наприкінці дев'ятнадцятого століття шахти законсервовано через малу потужність верхнього пласта. Замість них збудовано вертикальну шахту глибиною 75 метрів, де залягав більш потужніший пласт.

 

«На той час, – каже пан Василь, – устаткування було примітивним, умови праці тяжкими. Ніякої техніки безпеки на тих шахтах не існувало. Робочий день тривав 12 годин. Всі роботи виконувались вручну. Жили робітники (селяни сіл Мишин і Ковалівка) в себе дома. Заробітна плата була дуже низька».

Також мені стало відомо з розповіді сільського голови, що шахта працювала протягом 12 років і видавала близько 100 тонн вугілля на добу. За час її існування видобуто 250 тисяч тонн вугілля. Проте Ковалівське вугілля було не конкурентоспроможним, тому з середини 20-х років видобуток його припиняється. А тим часом було розпочато будівництво нових шахт. Споруджено 2 шахти з похилим стволом.

Далі Василь Ясінський розповідав про те, що у 1940 році тут видобували 6,2 тисячі тонн вугілля, що йшло на забезпечення місцевих потреб. У цьому ж році прибула планова геологічна розвідка, частково була прислана техніка для шахт. Але 1 липня 1941 року в село прийшли німці і шахти частково були зруйновані. Проте й самі німці звідси пересилали вугілля й до себе на Батьківщину. А вже 28 квітня 1944 року в Ковалівку входять радянські війська. Тоді шахти відновили свою роботу. І на початку вересня того ж року виробіток вугілля пішов угору.

В 1944-1945 роках знову були проведені широкі геологічні роботи. Геологи встановили, що вугільний район охоплює села: Мишин, Ковалівку, Стопчатів, Іспас, Микитинці. Через те, що найближчим великим містом є Коломия, тому й родовище назвали Коломийським. Перше шахтоуправління теж було в Коломиї, бо в селі не було де його розмістити, в той час у Ковалівці взагалі не було жодного державного будинку при тих шахтах. У тому ж 1945 році були побудовані дві нові шахти №3 на південь від села і №7 па північ, а в 1949 році – шахту №6. У 1947 році побудовано електростанцію на 300 кВт. Скоро почались великі допоміжні роботи. У 1948 році прокладена шосейна дорога, а в 1949 році підведена залізна дорога до шахти №6.
Цікавий факт розповів мені війт про те, що в 1947 році при видобуванні вугілля були знайдені рештки мамонта. Але їх одразу переслали до Москви.

«У 1947 році, – каже сільській голова, – шахтоуправління перейшло з Коломиї в Ковалівку, але до 1961 року називалось Коломийським. Шахти одержували все більше техніки все більше розгорталися масштаби робіт. Але в невеликих шахтах важко було застосовувати тодішню техніку. Тому в 1960 році шахти № 3 і № 7 зовсім були закриті, а також горизонтальний хід шахти № 6. А вже у 1961 році до Дня шахтаря був відкритий комбінат».

У зв'язку з застосуванням техніки кількість робітників зменшилась. До прикладу, якщо в 1952 році на шахті працювало 960 чоловік, то у 1962 році вже 620 чоловік.

Серед цих людей був і мешканець Ковалівки Петро Боднарук, котрий розповів мені про те, що вся робота в комбінаті була електрифікована. Робітники працювали там відбійними молотками. В двох лавах для добування вугілля взагалі застосовувалась вибухівка. Подача вугілля велася з допомогою потужних електровозів. Були впроваджені породонавантажувальні машини, а також заштовхувачі верхньої дії для обміну вагонеток у клітях. Шурф шахти вертикальний, глибиною 154 метри. Штреки переведені на металеві кріплення з металевими стойками. Підвісна лінія протяжністю 217 метрів давала тоді можливість відправляти вугілля в бункери щоб подавати потім у вагони.

Сам пан Петро потрапив на роботу в шахту одразу після служби в армії. Потім, з часом закінчивши курси лебідчика, працював на другому горизонті тягав вагонетки. «Після цього, – каже Петро Боднарук, – вже коли вдарили вертикальний ствол я, закінчивши чергові курси, працював на шостій шахті машиністом по підйому і спуску людей. Робота ця була дуже відповідальною. Я тричі на день піднімав і опускав людей. І от так працював до 1968 року. А відтак шахту закрили і на її базі створили кабельне виробництво».

Також Петро Боднарук розповів про те, що шахти були нерентабельні і на кожну тонну треба було доплачувати 32 рублі, але саме вугілля було дуже якісне. Нарікав й на те, що воно залягало коритоподібно і з одного боку виходить в Лючку, а з другого в; Пістиньку. Вода з цих річок не давала можливості механізувати виробництво і все, по суті діла, видобувалося вручну, відбійними молотками. Одного разу привезли комбайн, запустили, але вода, прорвавшись, поховала його.

Наступний з ким мені вдалось поговорити був батько сільського голови, Василь Ясінський. Він працював машиністом насосу, викачував воду. «Найважче, – каже пан Василь, – було в неділю, коли всі були вихідні, а я на шахті був один. Траплялось навіть й так, що стійки поломить і залишався дуже вузький прохід, то доводилось куфайку знімати, бо інакше не пролізеш, щоб до помпи дійти».

На початку 80-х років ХІХ ст. (1885 р.) розпочалося будівництво залізниці, яка йшла через центр Коломиї, через місце на Пруті в Рунгури з кінцевою зупинкою в урочищі Роки.
Залізниця була буде зруйнована в часи війни. Після звільнення краю від німецьких загарбників совіти заходилися відновлювати її, і навесні 145 р. з Коломиї в Рунгури прибув поїзд – товарняк. Енкаведисти зразу кинулися в село, взялися пакувати у вагони людей, щоб вивезти їх у Сибір. Але українська партизанка була напоготові: вояки УПА розібрали рейки, поїзд зупинили, солдатів забрали в полон, пов'язали руки, а потім відпустили. Наступного для в село прибули військ НКВД, і поклали рейки на місце. І поїзд покинув село. Щоб унеможливити енкаведистом організований вивіз селян з Рунгур і навколишніх сіл, упівці провели блискавичну операцію, позривали усі колітові мости від Сухого до Сопова. І ще підірвали лихої слави тюрму у Печеніжині, яку розпочала будувати ще Австрія, потім продовжувала будівництво Польща, а завершили будівлю у 39-40 роках совіти. Партизани, увірвавшись тюрму знайшли там багато вапна і бочку з людською кров. Люди довго перешіптувалися про ту кров і вапно – адже десь у той час енкаведисти саме в цій тюрмі замордували вчительку з цілим класом учнів (з Городенківського району) за те, що у класі хтось видряпав очі Сталінові на портреті. Переказували, наче б замордованих дітей закопали у молодятинських лісах...
Ще якийсь час діяла колія у Сопові. Перегодом через Прут ішли поїзди вже в Ковалівку, де добували вугілля.
Останній поїзд пройшов центром Коломиї влітку 1967 р.

Володимир Заячук

http://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=3456.0

< Попередня		Наступна >