Польська експансія
Іван Монолатій
На польському праві
Зміна системи державного управління, запровадження нового судово-адміністративного устрою і шляхетського самоврядування наприкінці XIV – першій половині XV ст. призвели до чималих змін в повсякденному житті Коломиї. Однак вона і надалі залишалася значним стратегічним пунктом митних доходів, оскільки саме соляні копальні були одним з найбільших джерел прибутків середньовічної польської монархії. Зокрема, Коломия мала так званий вічний склад солі – привілей наданий королем Казимиром IV Яґайлончиком (1427–1492). Відповідно до нього, "соляники" не мали права продавати сіль у Коломийському повіті, а тільки в самій Коломиї, і нікому окрім коломийських міщан.
У другій половині XIV ст. Коломия, можливо, вже отримала статус міста, в якому господарем і найвищою інстанцією для її мешканців був власник, а панським урядником – війт або староста. Згідно з польським правом місто користувалося широкою внутрішньою автономією. Міщани мали право обирати війта й органи місцевого самоврядування.
Враховуючи те, що більшість населення Коломиї становили українці, вони спочатку користувалися такими ж правами, як і поляки. Однак різні форми міської самоуправи почали занепадати в міру того, як зростала влада польської шляхти. Вона відігравала тут провідну роль, оскільки представляла знатні роди і перший міський патриціат. Права ж українців поступово обмежувалися, оскільки міське самоврядування для шляхти було невигідне. Власник міста став сам призначати урядовців, війта, а на міщан накладати нові повинності.
Можливо, першими власниками Коломиї були маґнати Куропатви, яким у 70-х роках XIV ст. васал угорського короля Людовика І Великого Владислав Опольський (1372 – 1378) надав привілей на володіння значною частиною Покуття. Відомо, що у 1772 р. Коломию придбав у власність каштелян Еварист Анджей Куропатницький, можливий нащадок попередніх власників краю (останній представник роду Куропатвів помер 1745 р.). Той факт, що на їхньому родовому гербі, де, поміж іншим, було зображено яструба з піднятими до польоту крилами і поверненим вправо від щита, змушує ретельніше підійти до питання існування і процедури надання коломийського герба.
Його рисунок, що являв собою укороновану голову орла, затвердив 16 жовтня 1395 р. у Галичі польський король Владислав Яґайло (1386–1433). Цей герб відтоді міг зустрічатися на грамотах та інших міських документах, однак тепер не відомо його первісного вигляду. Поза цим, ілюстрація в сучасній "Історії Коломиї" академіка В. Грабовецького є тільки частиною зображення однієї з багатьох маґістратських печаток поч. ХХ ст., зокрема овальної печатки маґістрату 1910 р.
Не виключено, що починаючи від 1395 р., елемент фамільного герба Куропатвів міг використовуватися і як герб Коломиї. Однак, це лише гіпотези, не підтверджені поки що документально.
Розвиток ремесла. Зародження цехів
Відомо, що засновники або власники (королі, єпископи, князі) міст сприяли їхньому розвитку за допомогою привілеїв. У певний час вони відмовлялися від панування над містами, оскільки сподівалися на високі прибутки.
Так було і у випадку з пізньосередньовічною Коломиєю, для економічного і соціального піднесення якої польські монархи у XIV – XVI cт. надали вісім привілейних грамот (16 жовтня 1395, жовтень 1405, 4 жовтня 1424, 3 липня 1443, 20 серпня 1448, 16 березня 1456, 6 червня 1460, 1565 pp.). Для економічного зміцнення міста з'явилися ще нові важливі привілеї, зокрема право на торгівлю, на соляний склад, на власну вагу. Маґістрат одержав дозвіл відкрити кілька власних цехів і майстерень, а також збирати на потреби міста податки з кількох навколишніх сіл.
Важливою подією в житті Коломиї стало повторне надання у 1405 р. маґдебурзького права, яким вже понад три столітття користувалися міста й містечка земель на схід від р. Ельби. Для міста це означало багато, оскільки, по-перше, тут проходив головний торговельний шлях з Львівської землі до Волощини; по-друге, поблизу плила річка, яка забезпечувала місто водою і сприяла судноплавству; по-третє, Коломия лежала у зручному для оборони місці; по-четверте, і найголовніше, нові привілеї давали його власникам значні прибутки з податків і мита, що їх сплачували ремісники, купці й інші мешканці.
У XV cт. Коломия вважалася відомим господарським осередком, а також значним ремісничим центром. Окрему групу міського населення становили ремісники – люди, які не мали землі й заробляли на прожиття своїм ремеслом.
Перша згадка про відкриття у Коломиї ремісничих майстерень датується липнем 1443 р. Саме тоді міщанам дозволялося закладати лазні, торгувати м'ясом, мати підстригальню сукна, а маґістратові – воскобійню. Згідно з люстраціями 1565–1566 рр. у Коломиї існувало 10 ремісничих спеціальностей, за якими працювали 207 ремісників. В наступні, 1616–1627 рр. тут нараховувалося 100 ремісників.
Великого значення набули ремісники металевих (ковалі, слюсарі, мечники) і дерев'яних виробів (бондарі, гарбарі), каменярі, гончарі, пекарі й різники, кравці й шевці. Осібно розвивалися такі фахи як аптекарі.
Однак найбільшим ремісничим цехом, який існував вже на поч. XVI ст., був пекарський. В 1564 р. у Коломиї вже було 150 пекарів, в 1572 р. відповідно – 72, 1572 р. – 96, 1616 р. – 63, 1627 р. – 20. Зростання кількості пекарів стає зрозумілішим, якщо брати до уваги те, що торговельні валки, які проїжджали через місто, могли мати приблизно 300 возів. Тому у Коломиї на 1565 р. працювало 150 пекарів, тоді як у Белзі – 34, Холмі – 52, Львові – 53, Кам'янці – 63.
Ремісники об'єднувалися в цехи. Кожен коломийський цех мав свій статут, який затверджував маґістрат. Статут був основним атрибутом організаційного об'єднання, обов'язковим для ремісників однієї професії.
Так, вступаючи до коломийського гончарного цеху, гончарі зобов'язані були зробити жбан за два тижні на три п'яді і горщик на три п'яді з однієї глини, а коли цієї роботи не зміг би виконати, повинен був навчатися у майстра впродовж цілого року і сплатити 4 злотих.
У цеховій організації провідну роль відігравали майстри, між якими велася явна боротьба за місце праці. Майстри не дотримувалися суворого виконання реґламенту і цим послаблювали цехову організацію. У подальшому це призвело до розпаду цехів. Щоб стати майстром, треба було довго бути підмайстром й одержати атестат у майстра.
Щоб стати майстром, треба було внести грошима до цехової каси 4 злотих і 3 фунти воску, а також влаштувати обід для всіх майстрів цеху і дати ахтель пива.
Гончарі не мали права виконувати свою роботу поза цехом – у місті, на передмістях, фільварках панів та їм підлеглих урядів. У противному випадку таких осіб заарештовували і кидали до міської в'язниці, а вироблені речі – одну частину продавали до коломийського замку, а другу – повертали цехові.
Статут бондарського цеху, поряд з існуючими реґламентаціями, виголошував: "... убогі [майстри] від багатих майстрів не мали кривди. Для того, коли що-небудь буде привезене на продаж з їх [майстрів] ремесла і на їх потрібний прожиток, як дерево, так і обручі, а також, якщо через когось буде куплено і заплачено товари – на усіх з рівним поділом має бути поділене. Котрі б свою частину взяли, гроші повинні порахувати і віддати".
Згадані статути коломийських цехів забороняли підмайстрам і учням самовільно переходити на навчання або на роботу до інших майстрів, а позацеховим ремісникам – виготовляти і продавати свої вироби в місті та на його околицях.
У місті виділялася група так званих замкових ремісників. Вони були служниками при дворі, церкві, костелі. До таких ремісників належали кухарі, покойова челядь, конюхи, хурмани, машталіри, службова шляхта, дворові козаки, садівники, городники.
На передмістях Коломиї та незалежних від міських влад юридиках проживали ремісники, які не входили до ремісничих цехів і яких називали партачами. В тих умовах міські цехи намагалися заборонити виконання ремесла партачами, але не завжди судові акції міщан проходили успішно, і позацехове ремесло вільно розвивалося.
Група коломийського купецтва і багатих крамарів, яка не складала окремого цеху, користувалася усіма правами і привілеями, наданими польською королівською адміністрацією. Серед них головними були: право складу товарів і право вільного продажу товарів у Коломиї. Ймовірно, що тільки багаті крамарі могли посідати крамниці, що, мабуть, розташовувалися на пл. Ринок і могли творити окрему вулицю або дільницю.
Найбільшою, а одночасно й найбіднішою групою купецького прошарку міщан були ятники. Для продажу краму вони користувалися ятками, які встановлювали у відповідний час з дозволу магістрату. З них можна було продавати суворо реґламентовані товари, що не складали конкуренцію крамарям. За дотриманням правил торгівлі слідкував уповноважений міської влади – яткар. Відомо, що впродовж XV–XVII ст. тут були пекарські, різницькі, шевські ятки.
Великі прибутки місту давало виробництво солі. Найважливішим заняттям коломийських міщан з найдавніших часів було добування солі з соляних вікон в передгірських селах поблизу Коломиї. У 1565 р. в місті нараховувалося 50 зваричів солі. Особливого розвитку солеваріння досягло наприкінці XVI – на початку XVII ст. після заборони ввозити цей продукт з-за кордону.
Як міщани-землероби, так і ремісники, зобов'язані були раз на рік сплачувати двору податки й відробляти різні повинности. Усі категорії ремісників, за винятком двірських слуг, сплачували чинш. Мешканці Коломиї зобов'язані були також платити ці податки в грошовій та натуральній формах. Так, в сер. XVI ст. коломийські передміщани на міській оболоні (міщани були звільнені від чиншу на підставі давніх привілеїв) сплачували 23 злотих і 27 ґрошів; кушнірі – 2 злотих і 28 ґрошів; кравці – 56 ґрошів; боднарі – 1 злотий і 18 ґрошів; слюсарі, римарі, ковалі, сідлярі – 3 злотих і 14 ґрошів; шевці – 15 ґрошів; різники – по 5 каменів лою на рік і кожний по 24 ґроші; пекарі – по 8 ґрошів на рік кожний; за вулики – 50 злотих. Крім того, міщани (за вийнятком поляків) сплачували поземщину у сумі 16 злотих.
Торгівля
У XV–XVIII ст. Коломия стає визнаним центром внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Своєму швидкому економічному розвитку вона чи не найбільше завдячує торгівлі з Молдовою, Польщею і Волощиною.
Винятковою стає роль міста в економічному житті реґіону. Коломийська міщанська громада прагне торговельної монополії, намагається здобути виключне становище, одержавши право на так званий склад, тобто заборону транзиту із Заходу на Схід і навпаки, будь-яким іншим купцям окрім коломийських.
Завдяки цьому коломийські патриції розбагатіли на посередницькій торгівлі, прибутки від якої зросли після надання місту права складу солі у 1443 і 1456 рр.
Унаслідок цього, приплив іноземного капіталу, торговельна кон'юнк¬тура викликають значне торговельне й економічне пожвавлення. Місцева влада бере в свої руки різні промис¬ли, зокрема, відроджує занепалий видобуток солі. Її здешевлення стимулює рибні промисли, експорт риби й інших продуктів. Незважаючи на дискримінацію, руські купці дедалі більше набу¬вають економічної потуги, займають вищі соціальні щаблі.
Велике значення приділялося внутрішній торгівлі, адже місто мало особливі привілеї, які забороняли купцям під загрозою втрати краму торгувати по селах, а виключно тільки в Коломиї. Крім того, купцям категорично забороняли обминати Коломию. Подібні привілеї були на торгівлю сіллю, а також на право користування на ярмарку тільки коломийською вагою.
Коломия стала активним учасником європейської торгівлі Пізнього Середньовіччя – посередником і сполучною ланкою у торговельних зв'язках Балкан, Балтики, Німецьких земель і Московської держави. Піднесенню економічного становища міста сприяли експортно-імпортна торгівля зерном, воском, сіллю, селітрою, текстильними виробами, продовольчими товарами, металевими виробами; й транзитно-реекспортна – транзит худоби і шкіри.
Різноманітний товар, який ввозили і вивозили, декілька разів обкладали митом. Тому митниці встановлювали там, де відбувався найбільший торговельний рух. Найважливішими митними постами Руського воєводства цієї доби були Коломия і Снятин. Коломия перебувала в системі важливого економічного центру, у котрому були добре розвинені торговельні зв'язки, які позитивно впливали на економічний розвиток сусідніх країн.
Оскільки Коломия стояла на основному торговому шляху з Німеччини, Польщі, через Галич на Волощину і Дунай, а через місто йшов шлях на Київ, Угорщину і Чехію, її розвиток, в першу чергу, залежав від торгового транзиту. На Захід "татарським шля¬хом" через Львів, Коломию, Луцьк, Кам'янець, Київ потягнулися каравани східних товарів.
Господарська діяльність міщан
Коломия, як і переважна більшість тогочасних міст Галичини, впродовж багатьох століть була аграрним містечком. Основна частина населення займалася сільським господарством. Цьому відповідали одяг та побут містян.
Традиційними видами господарської діяльності коломийців з давніх-давен були землеробство, скотарство, рибальство і бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство, яке поділялося на три основні галузі – хліборобство, городництво і садівництво.
Городництвом займалися переважно жінки: готували насіння, зберігали його взимку, пророщували навесні, відтак вирощували розсаду і засаджували нею городи. У місті культивували капусту, цибулю, часник, моркву, буряки, квасолю. Згодом почали садити картоплю і соняшник.
Зерно на борошно та крупи переробляли здебільшого у млинах. У Коломиї в XVI–XVII ст. стояли два водяні млини, до яких привозили воду з Пруту. В XVI ст. млини орендували деякі міщани з Коломиї та Галича за 8 злотих на рік.
Поряд із землеробством, розвивалося скотарство. У кожному дворі, якщо дозволяли майнові умови, тримали корів, волів, овець, свиней, коней, різноманітну птицю. Майже в кожного господаря були кури, качки, гуси, індики.
У середмісті й на околицях вабили око сади, де росли різні сорти яблук, груш, слив, вишень.
Жителі також рибалили у притоках Пруту, які вздовж і впоперек перетинали Коломию. Багато хто з містян любив посидіти на березі Пруту. Рибу ловили вудкою з саморобним гачком та примітивними підсадками.
Упродовж віків коломийці полювали у навколишніх лісах на зайців, лисиць, вепрів, диких кіз.
Дехто з міщан ходив коло бджіл. Мед у натуральному та переробленому вигляді широко використовували у харчуванні й лікуванні. У XVI ст. місто мало 57 пнів вуликів, тоді як в Снятині їх було 20, а в Галичі – 21.
Більшість міщанських господарств повністю забезпечували себе продуктами харчування і деякими речами домашнього вжитку.
Татарська руїна. Коломийський замок
Друга половина XVI–XVII ст. належить до найважчого періоду в житті населення Галичини. Понад 20 років кримські й буджацькі татари спустошували цей край.
У 1612 р. татари й волохи тричі нападали на Покуття, в 1618 р. – чотири рази, в 1621 та 1624 рр. – по два рази. Найбільше терпів Коломийський повіт, через який татари за цей час проходили 24 рази. Коломию тоді тричі спалили і зруйнували. Польська хроніка за 1621 р. засвідчує: "Місто татарами спалене і люди з нього вибрані", а за 1624 р. є запис, що татарами місто "з ґрунту знесене". Під час чергового нападу в 1626 р. в місті вже нікому і нічим було чинити опір ворогу.
Очевидно, татарського нападу та спустошення зазнав і давній коломийський замок, який стояв в укріпленому центрі міста – Старому дворі (згадується в документах 1411, 1448 і 1517 рр.).
Після такої руїни Коломию потрібно було відбудовувати. Враховуючи незахищеність міста перед нападами ворогів, а також близькість будинків до Пруту, що постійно своїми водами завдавав шкоди мешканцям, місто, за постановою люстраційної комісії 1616 р., перенесли далі на північ, на територію теперішнього центру. Новий коломийський замок вибудували на пагорбі, на якому пізніше розмістилося подвір'я міської гімназії. Підступи до нього з південно-східного боку заступав великий став, залишки якого ще й нині помітні в районі вулиці В. Винниченка. В'їзди з боку Снятина та Обертина перекривали звідні мости. Матеріали інвентаря Коломиї за 1627 р. містили інформацію, що замок був оточений з трьох боків валом з частоколом, двома малими баштами, воротами, але стрільниць не мав.
Новозбудований замок став центром управління містом, а одночасно житлом маґната й оборонним укріпленням, за мурами якого під "час негоди" знаходила прихисток шляхта. В 1648 р. коли повстанські загони Семена Височана діяли на Покутті, саме за стінами коломийського замку знайшла притулок польська шляхта з навколишніх містечок.
Однак з розвитком військової справи, особливо польової артилерії, оборонне значення коломийського замку було втрачене. Наприкінці XVIII ст. орендарі, за дозволом австрійської влади, розібрали його внутрішні мури на будівництво міських споруд, і вже 1778 р. тут залишилися тільки вали. На фундаментах замку заклали першу коломийську гімназію. В міських документах 60-х рр. ХІХ ст. збереглися згадки лише про так званий замковий ґрунт, розташований на північ від Снятинської дороги.
На захисті чужих інтересів
Коломия стояла на пограниччі Польщі, Угорщини та Волощини і постійно було не тільки ареною міждержавних конфліктів і грабіжницьких нападів, але й об'єктом меркантильних інтересів. В 1411 р. місто з усім Покуттям поляки продали на 25 років молдовському господареві Олександрові за 100 рублів срібних грошей з умовою, що останній виступить на боці Польщі проти Угорщини53. З тих міркувань згодом коломийський замок декілька разів дарували молдовським воєводам на утримання. У 1448 р. в замку проживав вигнанець з Молдови, мультянський господар Олександр, якому польський король Казимир IV Яґайлончик надав коломийську землю "під нагляд".
Неодноразово просив допомогу Польщі або Угорщини молдовський господар Штефан (Стефан) ІІІ Великий (1467–1504), вміло використовуючи її в своїх інтересах. Так було і 1484 р., коли турецький султан Баязет з великим військом напав на Бессарабію, у липні відібрав у молдаванів фортецю Кілію та готувався підкорити Османській імперії всю Молдову. Тоді Штефан звернувся по допомогу одночасно до Польщі й Угорщини. Проте, угорський король Матяш (Маттіас) І Корвін (1458-1490), який в цей час воював з династією Габсбургів, не міг втрутитися й допомогти, зате поляки пообіцяли воєводі підтримку в тому разі, коли він сам особисто прибуде, щоб скласти присягу на вірність.
Штефан був змушений пристати на цю умову, і 15 вересня 1485 р. у Коломиї, в урочищі Косачів, склав присягу перед Казимиром IV Яґайлончиком в присутности 20–тисячного польського війська, шляхти руської, подільської, польської і литовської, сенаторів і вищих католицьких ієрархів Польщі. Підтвержуючи зарозумілу поведінку поляків, польські та молдовські літописці записали, що складаючи присягу Штефан Великий при цьому осоромився. В той момент, коли відбувався урочистий акт, намет було зумисно повалено, і всі побачили приниження молдовського воєводи, який стояв на колінах перед польським монархом. Такі образливі дії викликали у Штефана деякі докори, незважаючи на польсько-молдовське зближення.
Проте ці домовленості, як свідчать джерела, не були дуже міцними, а сам Штефан незважаючи на номінальну зверхність польського короля, діяв одноосібно. І коли 1492 р. селянин на ім'я Муха на чолі 10 тис. русинів напав на Покуття й спустошив його, то поляки прямо звинуватили Штефана в тому, що він з допомогою молдовських союзників підтримав бунтарів, які захопили Снятин, Коломию, Галич.
Незважаючи на різні викрутаси своєї історичної долі, Коломия на порозі Нового часу зростала повільно. Розвивалася торгівля: 1731 р. у Коломиї пшоно було по 44 золотих, а жито – по 30. В 1761 р. тут нараховувалося 364 будинки, два млини і одна винниця. Коломийські міщани несли сторожову службу, відбували повинності з укріплення оборонних споруд і гребель. З покрайніх записів ірмолоїв відомо, що в 1761 р. Коломия "була дуже грошовита".
| < Попередня | Наступна > |
|---|
