Походження назви міста й перша писемна згадка про нього

Іван МОНОЛАТІЙ
Коли виникла Коломия, хто був її засновником, звідки походить назва міста? На ці питання історики й досі не мають одностайної відповіді. "Про дуже просту, але й загадкову назву цього міста ходять різні версії – народні й нібито наукові, але міцної й переконливої думки в них нема, так що й досі походження цієї назви дослідники не знайшли, тому й доводиться приймати версію, яка кому подобається", – писав краєзнавець Богдан Романенчук.
Отже, бачимо, що споконвіку люди не були байдужі до назв своїх поселень, адже вони утворювалися переважно після їх заснування і були тісно пов'язані з історією рідного краю. Назви несли закодовану інформацію про час та причини заснування того чи іншого поселення.
Найбільшого поширення набули гіпотези, узагальнені коломиєзнавцем Степаном Андріїшином у 1990 р. Це дослідження стало чи не єдиною арґументованою розвідкою з проблеми. Запозичаючи його схему, і, доповнюючи її новими матеріалами, можна назвати такі версії.

Факт тривалих зв'язків слов'янських земель по Дністру й Пруту з дакійськими й фракійськими племенами на правому пониззю Дунаю в період ІІ–ІІІ ст. і пізніші знахідки римських монет на цих теренах, активно використали польські історики – М. Балінські і Т. Ліпінські. З цього приводу дослідник Є. Геленіуш твердив, що за переказами Коломия була римською колонією від часу римського панування над Дакією. Автори "Географічного словника королівства Польського та інших країв слов'янських" вважали, що Коломия, напевно, отримала назву від римської осади.
Ця версія, поки що не підтверджена жодними джерелами, цікава з двох причин. По-перше, вже на поч. ІІ ст. під тиском римських леґіонів даки частково покинули свою територію, розселившись на Покутському Підгір'ї. По-друге, в 101–106 рр. римський імператор Траян вирушив походом на дунайських даків, що оселилися на північному кордоні імперії, який простягався аж до Пруту. Можливо тут і було закладено римський форпост, який назвали Colonia Romana.
На мою думку, Коломия могла постати набагато раніше, ніж про неї згадується у пізніших джерелах. Не виключено, що вона була звичайним опорним пунктом римської адміністрації, адже в околицях сучасного міста після неї залишилися латинські гідроніми потічків, приток Пруту – Пістинька (від лат. і рум. – peşte "рибна"), Лючка (від лат. – lucsia "прозора, ясна"), Сопівка (від лат. – sopoh, sopocz "сморід")15. До того ж, Коломия як римська колонія фіґурує на невідомій нам карті Європи (1637), яку бачив С. Гаврилюк.
Однак львівський історик О. Партицький, який займався вивченням першовитоків Галичини, відстоював дещо інший погляд: "Поширена у нас думка, що ніби покутська Коломия називалася за римських часів колонією, виявляється позбавлена всяких підстав".
Поширеною є й версія, що Коломию було закладено на честь угорського королевича Коломана (Кальмана) (1209–1241) у 1214 р., вперше висловлена у ХІХ ст.18
На основі ретельних досліджень історику Мирославу Волощуку вдалося встановити, що важливою особливістю військово-політичних відносин Угорського королівства з Галицьким і Галицько-Волинським князівством наприкінці ХІІ–ХІІІ ст. була спроба угорського короля Ендре ІІ і малопольського князя Лєшка Білого у 1214 р. поділити між собою руське князівство. Окрім цього, галицька знать була зацікавлена в існуванні на території Галичини системи адміністративного управління Арпадів. Це створювало передумови для укріплення позицій місцевого нобілітету, що, відповідно, суперечило політичним поглядам та практиці, впровадженими руськими князями. Можливо, саме місцевий угорський нобілітет, використовуючи соляні поклади реґіону, і заклав у 1214 р. на честь малолітнього представника династії Арпадів поселення, розуміючи його статус і включення в склад королівського домену. Значно пізніше місто угорського королевича стало називатися Коломиєю.
У версії про походження назви міста від румунського іменника "culmen" (з рум. – "верх", "горб") знаходять цікаву думку, що первісне поселення знаходилося на горбку поблизу річки Миї. Звичайно, це тільки версія, не підтверджена документальними джерелами.
Найпоширеніші версії щодо походження назви міста побудовані на основі переказів і леґенд. Зокрема, це версії, що виникли від сполучення іменника "коло" (колесо) і дієслова "миє" (мити, обмивати), від сербо-хорватського слова "коломий'я", власного чоловічого імені Коломий.
Найзагадковішою є версія про походження назви міста від двох окремих слів – "коло" і "мия/ї".
Справді, у сучасних слов'янських мовах науковці знаходять слова, які за формою та змістом подібні до слова "мия". Наприклад, у чеській мові "мієті" (протікати, проходити), у польській – "міяць" (проходити повз), в російській і українській – "мить" й "мити". Отже, зрозуміло, що слово "мия" пов'язане із рухом, водою. Можливо присутність у VI–VII ст. на цій території племен карпатських хорватів (яких наприк. Х ст. приєднав до Руси князь Володимир Святославович), призвела до поширення сербо-хорватського діалекту "коломий'є", транскрипція якого зафіксована у "Словарі української мови" Б. Грінченка (1907–1909), і означає "глибоку вибоїну, наповнену водою", "колію на болотистому ґрунті від колеса". Можливо, саме тут, або ж на березі річки, переїжджаючи її, після довгої болотистої дороги (Заболотів) із гуцульських солеварень мили в ній колеса.
Цікаво, що в давньоруській мові не зафіксовано прийменника "коло" у значенні "біля", "поруч", хоча цей прийменник широковживаний у нашому фольклорі. "Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам" І. Срезневського (1893–1912) не містять цього прийменника, а лише його відповідник – "возлh", "близъ", "у". У пам'ятках давньоукраїнської літератури, в тому числі і руських літописах, прийменника "коло" немає. І лишень у документах XVI ст. цей прийменник з'являється і виражає просторові відношення, вказує на предмет, поблизу якого розташований інший.
Отож, питання походження назви міста, теж залишається відкритим.
Вказати точну дату заснування Коломиї поки що не можна, допоки не знайдено відповідні документи, виявити які доволі важко, оскільки багато населених пунктів, зазвичай, не фіксували в джерелах. Записували туди лишень села і містечка, які становили певну економічну та політичну зацікавленість.
Уперше в писемних джерелах Коломия згадується у другій половині (літо – осінь) 1241 року в Іпатському літописі. Слова літописця зафіксували незаконність боярського привласнення прибутків із підкарпатських солеварень, які зосереджувалися як соляне мито у Коломиї.
Традиційним протистоянням між волинськими Романовичами, чернігівськими Ольговичами й угорськими Арпадами за володіння галицькими і волинськими землями в цей час користувалася боярська верхівка. Так, попівський онук Доброслав Суддич, опираючись на свої гради – Бакоту і Коломию на Покутті – всупереч князівським правам, побирав значні доходи із місцевих солеварень і роздавав землі чернігівським боярам, хоча сіль належала виключно князівському двору.
Як свідчить літопис, Данило Галицький (1201–1264) довідавшись про це, надіслав у Коломию стольника Якова Марковича для з'ясування конфлікту, кажучи до бояр: "...князь вашь азъ есмь, повелhнія моего не творите, землю грабите..." ("...князь ваш я єсть, [а] ви повеління мойого не сповняєте і землю грабуєте..."). Галицький володар вимагав, щоб "коломийську сіль", з продажу якої платили війську, залишили йому.
Учасниками цієї зустрічі літописець згадує Лазара Домажирця та Івора Молибожича, яким Доброслав ще й самовільно віддав Коломию без згоди Данила. На це князівський стольник зауважив: "...како можеше безъ повелhенія княжа отдати ю сима, яко велиціи князи держать сію Коломыю на роздаваніе оружьникомь..." ("...Як ти можеш без княжого повеління оддати її сим обом, коли великі князі держать сю Коломию, щоб роздавати [сіль] оружникам?.."). Про важливість належності Коломиї Романовичам чи ставленикам чернігівського князя Михайла Всеволодовича – Доброславу Суддичу і Григорію Васильовичу свідчив донос Доброслава на останнього.
Літописна оповідь показує, що політична нестабільність другої чверті ХІІІ ст. сприяла боярським претензіям, а тому Данилові доводилося зважати на бояр. Галицьке боярство у цьому сенсі стало справжньою аристократією. Вона приймала до своїх родів збіднілих і дрібних князів, які ставали на службу до них і звалися "служhбними князъями". Оскільки основою економічної сили боярства було велике землеволодіння й вищі адміністративні посади, пов'язані з одержанням прибутків з так званих кормлінь, вони засвоювали право роздавати землі. Данилові з Васильком (1203–1269) доводилося боротися з ними навіть за право роздачі своїм дружинникам солеварень у Коломиї.
Це зайвий раз свідчить, що вирішальним у розвитку нашого міста було його вдале економічне і транспортне розташування на перехресті сухопутних та річкових шляхів. Адже в цей час, Коломия, попри міґрацію сільських ремісників і городян, що займалися землеробством, була насамперед поселенням купців з постійним ринком. Саме від 40-х рр. ХІІІ ст. місто і коломийська волость загалом стали основним джерелом прибутків для володаря, якого представляли його ставленики.
У наступні століття ця тенденція не зазнала суттєвих змін, хоча й мала свої, об'єктивні, відмінности.