Не впевнений, що нашу загалом мляву зацікавленість клопотами інших людей можна виправдати нашою власною зайнятістю, однак так воно вже є, і хіба станеться щось незвичне, щоб ми нарешті звернули увагу на своїх ближніх. Або схвалюючи якийсь їхній несподіваний вчинок, або ж, навпаки, засуджуючи його.
Що знає, наприклад, пересічний коломиєць про міськрайонний осередок ветеранів радянсько-афганістанської війни? Що вони спорудили на розі вулиць Січових Стрільців і Андрія Чайковського меморіал на честь полеглих і збираються там 15 лютого, в день виведення військ з Афганістану, зі священиками, щоб вшанувати пам'ять про бойових побратимів. Можливо, пересічний коломиєць навіть трохи й бурчав, чуючи то з телеекрану, то з радіоповідомлення, з яких виходило, що організація «афганців», на відміну від багатьох інших громадських осередків, не спить: о, ці герої знову на передовій... Але побурчав та й замовк, бо в нього своїх справ по зав'язку...
Аж тут ветерани війни, яка закінчилася добрих двадцять літ тому й неабияк посприяла розвалу СРСР, змусили заговорити про себе якщо не всіх, то принаймні політично активну частину коломийської громади. Причому заговорити на підвищених тонах, різко й безапеляційно. «Ніхто вам, хлопці, не дозволить встановити біля пам'ятника бойові машини БМП і БТР, і не надійтесь, – сказав, як відрубав, на недавніх громадських слуханнях у ратуші один з активістів чи то місцевого комітету захисту України, чи громадської ради при міському голові, – тому що це символи тоталітарного ладу».
Ідею з двома бойовими машинами, нагадаю, озвучив місяців два тому голова ветеранської організації і депутат міськради Йосип Тодорів. Як на зло, почув її тоді кунівець Володимир Янкевич і пригрозив, що негайно викине геть машини, якщо такі з'являться біля пам'ятника. Як на зло, почув Янкевича працівник «Коломийської правди» і вчинив на сторінках газети обструкцію націоналістам... І пішло-поїхало.
Антидемократичний намір «афганців» засуджували на зустрічах громадськості з народним депутатом, приїжджим письменником, на сесіях міськради, громадських слуханнях... «Ніякі ви не інтернаціоналісти, а справжнісінькі інтервенти!», – лунало на адресу ветеранів з одного кінця зали. «Вас використовують комуністи, – кричали з іншого кінця, – ніде на Заході не ставлять пам'ятники бойовій техніці». «Хіба американські ветерани війни у В'єтнамі додумалися б до такого?!» – обурювалися треті.
Товаришам комуністам на сесіях міськради робити й справді нічого, хіба привселюдно каятися за злочини. Оскільки ж у цих людей немає ні честі, ні совісті й каятися вони не збираються, згадаємо краще, раз уже зайшла про це мова, американських «в'єтнамців» і порівняємо їх з українськими «афганцями». Щоб читач остаточно переконався: ніколи не варто порівнювати тонни з кілометрами.
З проблемою реабілітації ветеранів війни у В'єтнамі Америка зіткнулася впритул у 1970-х. Уже 1975 року, за даними статистики, кількість самогубців серед ветеранів утричі перевищила кількість полеглих на війні. Багато ветеранів ставали в'язнями тюрем, потрапляли в залежність від алкоголю чи наркотиків, зріс відсоток розлучень у сім'ях. Як уряд, так і суспільство відчули: потрібно щось робити, якось допомагати тим, хто неспроможний справитися з тягарем пережитого.
Тим паче, що тему взялись активно розробляти американські митці. Фільм про війну у В'єтнамі Френсіса Форда Копполи «Апокаліпсис сьогодні» вперше показали в Каннах 1979-го, коли Радянський Союз якраз планував вводити свої війська в Афганістан. Фільм був настільки мистецьки довершений, що одержав найголовніший приз фестивалю – «Золоту пальмову гілку», а за найкращу операторську роботу – «Оскара». Як і новела Джозефа Конрада, на основі якої було знято «Апокаліпсис сьогодні», фільм вів глядача вглиб людської психіки, війна там служила лише тлом для прояву людських якостей, які зазвичай не лежать на поверхні. Серед інших помітних мистецьких явищ на цю тему можна навести й оповідання Селінджера «Добре ловиться рибка-бананка».
Не стояли осторонь проблеми й науковці. Спочатку в американську, а пізніше й у Міжнародну класифікацію хвороб ввійшла така нова недуга, як посттравматичний стресовий розлад. Вчені з'ясували, що вона характеризується передусім страхом людини, відчуттям безпорадності, оскільки насильство руйнує базові переконання індивіда про те, що він сам по собі є цінністю. Стало зрозуміло, що це не лише медична, але й громадська проблема.
Таким чином у США створили цілу державну службу допомоги ветеранам з широкою мережею шпиталів по всій країні. Майже в кожному великому університеті відкрили науковий центр з вивчення посттравматичного стресу, а при шпиталях – спеціальні лабораторії реабілітації.
Громадськість теж підклала плече, надавати допомогу ветеранам взялися різноманітні доброчинні організації. Відомий інститут «Олімпія», скажімо, заснував лікар-психолог, ветеран війни у В'єтнамі Бенджамін Колодзін. Він написав для своїх побратимів корисну й цікаву книжку «Як жити після психічної травми», перекладеної, до речі, й у нас, проте незначним тиражем. Автор книжки відвідав свого часу Україну, спілкувався з «афганцями».
Отож повернімося й ми на рідні терени. Вам доводилося знайомитись із статистикою стосовно алкогольної чи наркотичної залежності українських ветеранів війни в Афганістані, розлучень у сім'ях, ув'язнених за різні злочини? Мені теж ні. У державі це просто нікого не цікавить. Зате мені доводилося бути свідком того, як в осідок коломийських «афганців» забіг серед білої днини явно стурбований чимось чоловік і, не вітаючись, взявся настукувати по столі морзянку й вигукувати: «Сокол, Сокол, ти мєня слишіш?». Як пояснили хлопці, це був колишній зв'язківець. Здебільшого поводиться він адекватно, одначе інколи «щось находить»...
Де той центр реабілітації і кризових ситуацій, в який звернувся б цей чоловік по допомогу? В якому місті? На якій вулиці? У нас же зовсім немає загальнодоступної системи допомоги в таких випадках, у нас кожен переживає свою біду сам, як може. Інвалід війни першої групи Петро Яковенко з вул. А. Чайковського, наприклад, сидить цілими днями у візку в надії на те, що прибіжить з ринку, де заробляє на сіль до оселедця, дружина й допоможе йому вибратися з квартири на свіже повітря. Інший інвалід...
Та не будемо нанизувати один на одного невтішні факти. Потішимось краще за нашого ветерана, якщо в нього спрацюють механізми самоодужання... Але ж ці механізми не завжди спрацьовують, людина мучиться то від болю в серці, то від безсоння, депресії. І просить лікарів вилікувати серце чи ковтає піґулки від безсоння. Хоча це вже побічні хвороби, основну треба шукати зовсім не там.
Основна недуга, тобто посттравматичний стресовий розлад, піддається на Заході лікуванню. Як медикаментозному, так і завдяки психотерапії. Західні вчені навіть переконані, що постстресовий розлад – цілком нормальна реакція психіки на ненормальну ситуацію, нічого дивного тут немає. Але якщо недугу не лікувати, може розвинутися хронічна зміна особистості, людина відучується жити в злагоді з собою, з навколишніми.
Сказане стосується, ясна річ, не тільки ветеранів війни в Афганістані. Дехто з їхніх теперішніх опонентів пережив не менш жорстокі моменти, маю на увазі сталінські концтабори. Ніхто й для них не створює центрів реабілітації, як то годилося б у солідній державі. «Україна бідна», – тільки й чути зусебіч. Хоча над тим, чому бідує країна, яка займає третю частину всіх світових чорноземів, мало хто задумується.
Ми ніколи не змусимо уряд ставитися до нас з повагою, якщо поводитимемось так, як поводимось. Якщо і далі намагатимемось бачити в сусідові зачаєного ворога, ображатимемо його, вимагатимемо, щоб він публічно визнав, що ніякий він не герой, а банальна жертва режиму. Така модель поведінки не закінчується добром. Навіть якщо «афганці» погодяться з вимогою своїх опонентів не встановлювати біля пам'ятника бойові машини, вони не забудуть про конфлікт. І пам'ятатимуть прізвища своїх, як вони вважатимуть, кривдників. Нехай це будуть кривдники навіть з таких претензійних організацій, як місцевий комітет порятунку України.
З більшою любов'ю, з більшим тактом маємо полагоджувати свої містечкові справи. А більший такт – це менше крику й бодай несмілива спроба зрозуміти, які ж саме мотиви рухають тим, з чиїм рішенням ти не можеш погодитись.
Дмитро Карп'як,
для тижневика Коломийські ВІСТИ
| < Попередня | Наступна > |
|---|
0 Comments