Мені кажуть гори...

 

Мені кажуть гори: ти важиш на велике. Я знаю. Але мушу. Бо це в горах є, і воно було спервовіку. І коли вже мене також вродили гори і дали мені п'юро в руки, а не голку, веретено чи ткацький човник, то я повинна, врешті, розказати гуцульський світ людям. Той світ у мені. Боже, поможи мені у моїм тяжкім здвиженню. Най я не родимий письменник, але чую, що ношу в собі багато, воно мені дано, то що маю з тим діяти, най би мали люди. Може, роблю свою справу невмінки, але дуже дбаю, не ярмаркую, а двигаю і тому дуже мучуся. І мушу думати, що тільки мені це отепер випало зробити. І готова відповісти за кожне мовлене слово у третій день по писанію і нині, і прісно... І, може, буде мені хоч десницю прощено.
Присягаю, що нічого не буду вигадувати. Все живе, ,все належить моєму народові, йому і вертаю на письмі. Присягаю і тримаю у правій руці перо, а в лівій підношу до образа Гуцульщини свічку жовтого тирлича, зірваного на Піп-Івані, де була обсерваторія.

Укі

 

Гой, цісарю, цісарику,
З качурика пірьи,
Я такого любка маю,
Що пише папірьи,
Я такого любка маю,
Що пише листочки,
Перед моїм милесеньким
Скидают шєпочки.

"Розумний" по-гуцульськи — "укий". Тому й наука. Шкільничої науки не було, а уких було чимало в горах. Скільки пісень, дум, переповідок пам'ятало много людей, пам'ять народна то не розгубила: прецінь укий народ. Спрактикований, точний у всьому: у ритміці співу і танців, у звичаєвих обрядах, у біді, гаразді; чесний у слові, пошукач за правдою. То нащо йому вигадки? Такому. Видумати може один хтось, а задля користі мав би цим бавитися цілий народ?

«Народні вірування представляють

велику ціну для науки, бо в них заховалися

останки далекої від нас старини».

Володимир Гнатюк

Спервовіку

Як будується гуцульська хата? Та так, аби в ній було добре жити, — відповість кожен гуцул. І піч, і комин, і жердка для убрання, і лави, і стіл, і колиска — все на своїм усталенім зручнім місці, як у кожнім житлі людськім... Так то так, але ж від першої підвалини до останньої дошки хата гуцульська різниться своєю конструкцією, і тамтешні зодчі уміють майструвати хрестовинами, зрубом, без жодного цвяха. Хата тесана або мита, як кажуть у горах, — мила, смерекова, запашна, здорова для життя!

Подібно до цеї споруди збудували гуцули і свій світ. усесвіт. До всього дотянулася прудка народна гадка-здогадка; нема нічого такого на землі й на небі, щоби його не сягнула, не осмислила, не встаткувала глибинна мудрість вишліфуваного в часі поколінного виміру. І воно вже вічне, бо люди ним здавен користуються, сповідують в своїм поводженні, вірують в його мораль. Воно вже не годно вмерти, бо є — як смерекові ліси, як полонини, як троїсті музики.

Останній люлькар

Сімдесятидворічний гуцул Михайло Шмадюк із закарпатського села Лазещина – єдиний у краї майстер, котрий зберіг давнє горянське мистецтво. Мосяжництво – так зветься це рідкісне ремесло виготовлення прикрас до виробів та цілих творів зі спеціального сплаву металів, "мосяжу". Гуцули знають це діло з 15 століття. Такому, як творчість старого гуцула, не вчать у жодному навчальному закладі. Ще б пак: топірці Шмадюка - прямі нащадки зброї опришків.

 

"Як навчивсє? То в мене прадід був спеціаліст від цего, та й вуйко - я з них навчився. То така родина... Нікора, що опришком ходив з Довбушем, то мій прапрадід. Він топірці їм робив. І пістолі опришківські...", - оповідає гуцульський майстер.