Бурнашов Геннадій

 

Народився 27 квітня 1936 року в місті Іртишську у Казахстані. З травня 1946 року проживає в місті Івано-Франківську, де після участі у Другій світовій війні поселилися його батьки. 1954. Виконав норматив першого розряду з шахів. Вчився у студії образотворчого мистецтва. Був учнем у художній майстерні. 1955--1959. Працював художником у парку культури та відпочинку ім. Т. Шевченка,

на склодзеркальному заводі. 1957. Закінчив середню школу робітничої молоді № 1 у м. Станіславі (нині -- Івано-Франківськ). 1959--1963. Навчався на історика-філологічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту (нині -- Прикарпатський університет ім. В. Стефаника). 1963--1964. Вчителював у Кобаківській СШ Косівського району (річна педагогічна практика). 1964. Одержав звання судді республіканської (нині -- національної) категорії з шахів. 1964--1965. Продовжив навчання в інституті. За фахом учитель історії, російської мови і літератури. 1965--1969. Працював у педагогічних установах м. Івано-Франківська. 1970--1990. Виконував обов\'язки завідуючого Івано-Франківським екскурсбюро (1967 p.), cт. інструктора, зав. відділом екскурсій, подорожей і реклами,зав відділом оргроботи і кадрів облради з туризму й екскурсій облпрофради. З 1990. Перебуває на пенсії за станом здоров\'я. Продовжує захоплюватись літературною та історико-краєзнавчою діяльністю на теренах Прикарпаття. Автор трьох десятків («Полководець УПА», «Таємниця загибелі Євгена Коновальця», «Лицар із роду опришків», «Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник», «Борітеся -- поборете», «Дем\'янові лази», «Червоний терор в Україні» та ін.) та співавтор двох десятків книг («Туристсько-краєзнавчі дослідження», «Жито на камені», «Літопис Голготи України» -- том 3, «Історик України» (про академіка В. Грабовецького) та ін.), понад тисячі публікацій в районних, обласних та республіканських газетах і журналах. 1995. Член Національної спілки письменників України. 1996. Присуджено премію із присвоєнням звання «Лауреат премії імені академіка Івана Крип\'якевича». 1999. Присуджено премію і звання «Лауреат обласної премії імені Івана Вагилевича».

Серед півсотні літераторів, яких об'єднує Івано-Франківська обласна організація Національної спілки письменників України, один росіянин, плідно працює над висвітленням національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежну державу. В Україну і українську діаспору в США, Канаді, Австралії набули популярності його книжки «Полководець УПА», «Злочини більшовизму», «За державу билися свою», «Лицарі честі і чину», «Нескорені», «страдницьке служіння Всевишньому» та інші . До 60-річчя УПА побачила світ його фундаментальна книга «Не впаде наша слава» (Івано-Франківськ: Лік, 2002 320 с.) Геннадій Бурнашов за свою творчу діяльність удостоєний високої нагороди - ордена «За заслуги» III ступеня, став переможцем всеукраїнського конкурсу , присвяченого 100-річчю від дня народження Степана Бандери, дипломантом Всеукраїнського конкурсу ім. Олекси Гірника та володарем низки інших відзнак.

 

- Геннадій Васильович, говорять, в радянські часи ви писали по кадебістів, у роки незалежності Україна пишете про оунівців ...

- У радянські часи я працював на склодзеркального заводу, навчався в педагогічному інституті (нині Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника), працював у навчальних закладах, чверть століття - у системі туризму профспілок, так писав у газетах і журналах про життя і діяльність цих трудових колективів , випустив чимало буклетів і путівників з описами туристсько-екскурсійних маршрутів по Прикарпаттю. Але, на жаль, крім цього, надрукував і кілька матеріалів, за які мені зараз соромно. Але я не винен, бо виховувався тоді в дусі ідеологів марксизму-ленінізму, вірив Комуністичної партії, яка веде нас «до світлого майбутнього». А правдивої інформації тоді не було, вона висвітлювалася односторонньо, тобто в інтересах тоталітарного режиму. Коли переконався, що був обманутий, то розірвав партквиток на дрібні клаптики і викинув у смітник. Там йому і місце ...

- Що спонукало вас звернутися до теми національно-визвольної боротьби в Україну?

- У роки незалежності України я почав свою громадську діяльність з участі в роботі товариства «Меморіал». Тут розширився мій світогляд, поглибилися знання з історії українського народу. Я неодноразово побував на розкопках жертв сталінських репресій у «Дем'яновому Лазі», в селі Посіч, в Івано-Франківську, переконався у злочинах більшовицького режиму на чолі з бандою генсеків. Це і спонукало мене досліджувати виникнення і жахливі наслідки «червоного терору». Так з'явилися мої книги «Дем'янові Лази», «Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник», «Таємниця загибелі Євгена Коновальця», «Полководець УПА», «Досьє червоних визволителів» та ін Я переконався, що на бойових традиціях воїнів УПА, на традиціях усіх борців за незалежність України ми зараз маємо виховувати наше підростаюче покоління, наших дітей і онуків. Адже від того, як виховаємо нашу молодь, залежить і доля нашої країни.

- Як ви ставитеся до того, що чимало росіян в Україну, навіть тих, хто вважає себе українськими, в тому числі і деякі високі посадові особи, за роки незалежності так і не змогли вивчити мову країни, в якій живуть?

- На це питання відповім крилатим виразом мудрого француза Шарля Бернара: «Людина, яка живе в країні, але не спілкується мовою цієї країни, - або гість, або завойовник, або несповна розуму».

Я пишаюся тим, що є українські, українські російського походження. Пишу свої книги милозвучною, дійсно солов'їною українською мовою, яку дуже люблю. і мене обурює, коли грубо порушують закон про українську мову, коли із зали засідань Верховної Ради України звучить мова хоч і дружньої нам народу, але це державна мова Росії ...

Дивіться: деякі птахи навчилися говорити, слони, ведмеді, інші земні і морські тварини показують такі складні фокуси, ми в захваті милуємося їх здібностям, а тутѕ Чому дозволяємо таке зневажливе ставлення до величної мови Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки? ..

- Геннадій Васильович, ви - письменник-публіцист, ваші твори завжди гострі за змістом, а це, як кажуть, викликає вовка з лісу ...

- Так, публіцистика - це вид літературної творчості, мета якої - висвітлення актуальних суспільно-політичних проблем сучасності. Доводиться іноді кого зачепити за живе, а це викликає злість людей, що живуть «правильно». Ось, скажімо, один з таких «праведників» - якийсь Баришев з Івано-Франківська. Сховавшись під псевдонімом Андрій Правдіна, з допомогою українських поліграфістів видав писанину «Чистого почуття джерело» російською мовою. У своєму «фоліанті» цей «правдолюб», зокрема, брехливо говорить: «Він (тобто я - Г. Б.) та його сину було сексоти КДБ, виявляли прихильників націоналізму в школах і вузах Івано-Франківська. Це брехня хворий на голову людини! Сексотом я ніколи не був, ніяких паперів не підписував. і, нарешті, Баришев - А. Правдина зовсім з глузду з'їхав, засвідчивши, що мій син був сексотом. І мій син лише 1975 року народження, тобто на той час він ще був неповнолітнім. Обурившись від публічно брехні, я звернувся в Службу безпеки України за роз'ясненнями. З УСБУ в Івано-Франківській області 3 квітня минулого року на моє ім'я надійшла відповідь такого змісту: «Повідомляємо, що в архіві управління немає інформації про Вас і вашого сина». і ображена сторона має право подати позов до суду ...

- Який ваше ставлення до Церкви і віруючих?

- Тільки з проголошенням незалежності в Україну ожила Церква, віруючі повні груди вдихнули волі. Уже в поважному віці я хрестився, після чого відчув, ніби очистився від бруду. Церква має на нас облагороджувальних вплив. Церква здавна виховувала людей в дусі любові, була єдиною твердинею українського духу, відданості рідному народові, любові до своїх народних звичаїв, обрядів і рідний батьківського мови. Цю любов і переконання священики несли до селянських дітей, яких залучали до участі в діяльності «Просвіти», товариств «Січ» і «Сокіл».

Я радий, що служителі Церкви стали моїми щирими і добрими друзями. Серед них - батьки Микола Сімкайло, Володимир Супик, блаженної пам'яті отець Микола Стягар, які мали і мають на мене благородний вплив.

- Знаю, що вас постійно підтримують рідні. Розкажіть про вашу сім'ю.

- 1946 дідусь і бабуся привезли мене до Станіслава, де після участі у Другій світовій війні оселилися мої батько і мачуха. Тут я закінчив середню школу, історико-філологічний факультет у педагогічному інституті, одружився з дівчиною-галичанкою з репресованої української родини. Її батько Федь кобель був посаджений в сталінські табори ще при перших рад.

В Івано-Франківську народилися наші діти, Оксана і Василь. Вони, в свою чергу, «присвоїли» мені «почесне звання» - двічі дід незалежної України. Син, ставши повнолітнім, пішов служити в українській армії. До речі, служив в підрозділі СБУ. Закінчив Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника. Старший онук, також Гена, зараз навчається на останньому курсі Прикарпатського військово-спортивного ліцею. Молодший онук, Івасик, вчиться в греко-католицькій школі. Дочка замужем, працює на заводі. Син теж працює на заводі, хоча за освітою він політолог. Невістка Іра після закінчення університету Прикарпаття вчителює.

- Над чим працюєте зараз?

- У зв'язку з присвоєнням одному з найвідоміших у світі українських Степану Бандері звання Героя України працюю над книгою про нього.

іше з проголошенням незалежності в Україну ожила Церква, віруючі повні груди вдихнули волі. Уже в поважному віці я хрестився, після чого відчув, ніби очистився від бруду. Церква має на нас облагороджувальних вплив. Церква здавна виховувала людей в дусі любові, була єдиною твердинею українського духу, відданості рідному народові, любові до своїх народних звичаїв, обрядів і рідний батьківського мови. Цю любов і переконання священики несли до селянських дітей, яких залучали до участі в діяльності «Просвіти», товариств «Січ» і «Сокіл».
Я радий, що служителі Церкви стали моїми щирими і добрими друзями. Серед них - батьки Микола Сімкайло, Володимир Супик, блаженної пам'яті отець Микола Стягар, які мали і мають на мене благородний вплив.

- Знаю, що вас постійно підтримують рідні. Розкажіть про вашу сім'ю.

- 1946 дідусь і бабуся привезли мене до Станіслава, де після участі у Другій світовій війні оселилися мої батько і мачуха. Тут я закінчив середню школу, історико-філологічний факультет у педагогічному інституті, одружився з дівчиною-галичанкою з репресованої української родини. Її батько Федь кобель був посаджений в сталінські табори ще при перших рад.

В Івано-Франківську народилися наші діти, Оксана і Василь. Вони, в свою чергу, «присвоїли» мені «почесне звання» - двічі дід незалежної України. Син, ставши повнолітнім, пішов служити в українській армії. До речі, служив в підрозділі СБУ. Закінчив Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника. Старший онук, також Гена, зараз навчається на останньому курсі Прикарпатського військово-спортивного ліцею. Молодший онук, Івасик, вчиться в греко-католицькій школі. Дочка замужем, працює на заводі. Син теж працює на заводі, хоча за освітою він політолог. Невістка Іра після закінчення університету Прикарпаття вчителює.

- Над чим працюєте зараз?

- У зв'язку з присвоєнням одному з найвідоміших у світі українських Степану Бандері звання Героя України працюю над книгою про нього.

джерело - http://wexims.ru/read/25/index.html

< Попередня		Наступна >