КАЛИНОВО КРИВАВІЄ ЗИМА…
Холодночола тріснула стіна
Крізь ринву на дорогу утікає –
Розкльована воронячою зграєю,
Калиново кривавіє зима.
(М. Васильчук)
На зміну осені, зима по своєму оздобила міські декорації, надаючи їм чарівливого шарму, і ностальгічної дитячої казковості. Людина теж готувалася до її приходу, поволі не поспішаючи, з якоюсь наче філософською мудрістю, на яку холодна правителька наклала свою законну печать. Наче справжній диктатор вона перекір усім банальним синоптичним прогнозам задекларувала свою тотальну владу. Від її крижаного подиху скам'янілими враз стали гладкі поверхні міських тихоплинних водойм. Навіть не зважаючи на певну небезпеку замерзлу поверхню одразу окуповують відчайдухи-рибалки, які, здається, скоро примерзнуть до своїх ополонок, а наразі до весни вони залишатимуться незмінним декором зганьбленого, пересохлого озера. Від справжніх січневих морозів, направду, виграла також наша закомп'ютеризована дітлашня, влаштовуючи, як колись у старі, добрі часи справжні хокейні баталії на льодовому стадіоні центрального озера, яке за старою радянською звичкою, чомусь, вперто називають «комсомольським». Думаю, що спостерігаючи за своїми нащадками тішаться десь там на небесах їхні предки, які ось так згуртовано творили хокейну збірну міста, що у міжвоєнний період минулого віку діяла у стінах української чоловічої гімназії. До команди входили відомі спортсмени міста: Роман Лазаренко, Зенко Левицький, Влодко Нагірний, Ґєньо Лютник, який змушений був після другої світової еміґрувати до Австрії, де навіки й зостався.
Коломиї не судилося зазнати лижної слави, як, скажімо, славнозвісному гірському курортові Ворохті. Останню надію на відродження цього зимового, видовищного виду спорту поховали разом з недобудованим трампліном на Воскресінецькій горі, який зник з лиця землі разом з окрушинами Радянського союзу. Але свого часу у нашому місті успішно розвивався і культивувався цей олімпійський вид, який пропагував у першій половині 20 століття відомий спортовець краю студент, а опісля доктор медицини Степан Зощук. Йому теж судилося покинути рідне для нього місто і до скону віку мандрувати ген світами, де вже після війни наш земляк був, навіть особистим лікарем ефіопського короля Хайле Селасіє в місті Адіс-Абеба. Активною в популяризації лижної, або, як тоді казали, лижварської справи у Коломиї була українська родина Зайшлих Маркіян, Ольга та Михайло, а також Марія та Володимир Левицькі, подружжя Волошинських, та хіба усіх перечислиш... Ці ентузіасти здорового способу життя не тільки прогулювалися живописними коломийськими околицями, але й брали участь у краєвих змаганнях та встановлювали на них рекорди. Лещатарський клуб містяни-любителі створили ще 1924 року, який проіснував акурат, до приходу в Покутську столицю радянського війська року 1939.
Сьогоднішньому поколінню навіть годі собі уявити якого високого класу здобула коломийська ковзанярська секція в 1930-х роках, представників якої маємо можливість бачити на архівних світлинах півстолітньої давності.
Душею коломийських довоєнних спортсменів був Євген-Юрій Чопанівський, за яким закріпився своєрідний титул «Людина-муха».
Світлини його вчителя гімнастики Петра Франка засвідчують про складність акробатичних піруетів, які виконував на льодовій арені цей легендарний колись ковзаняр-відчайдух.
Цікаво, що своєму юначому захопленню цей молодий душею але обтяжений літами коломийський спортсмен не зраджував до тих пір поки йому дозволяло здоров'я. Свого часу він також був членом хокейної команди «Довбуш».
Так, посилаючись на інформацію з Варшавської газети «Ілюстрований кур'єр годинний» за 1928 рік можемо стверджувати, що коломийський трюкач Кобилянський успішно продублював на замерзлому плесі міського озера стрибок відомого тоді чемпіона Тейлора. Улюбленим місцем для ковзанки служило порівняно невелике, але впорядковане озерце власника Розенрауха, яке нині іменують Ткацьким, де під час веселих ковзанярських забав грав духовий оркестр спорттовариства «Сокіл».
Колись на цьому невеличкому клаптику природної водойми було завше велелюдно. Тепер, в оточенні потворних конструкцій, воно густо покрито, хіба що сміттєвим панцирем. У дні зимових свят, тут проводило час не одне покоління городян. Від рання і до смеркання правила бал коломийська юнь, де на тогочасній світлині, серед гурту однолітків можна впізнати семінаристку Ліду Книш, сестру відомого західно-українського політичного діяча Зіновія Книша, який був учасником бойової референтури Української Військової Організації, а згодом і ОУН. Після місії т. зв. «визволення» Книші теж змушені були покинути місто свого дитинства, а земля далекої Канади стала їхнім довічним прихистком.
Ріка. В зимку вона одержувала якийсь особливий сакральний статус, а її тонка цівка річища набувала загадкового змісту, бо саме сюди, спокон віків, приходили містяни з процесією на традиційне йорданське водосвяття. Певної чарівності зима надавала давньому парку культури, який, до слова, цілком виправдано, називався «осередком культури і відпочинку трудящих». У такі дні, тут, як і сто літ тому, незворушно покрита сніговою поволокою скеля, якою, направду був класик польської поезії Адам Міцкевич. В іншому парку, на задвірку – скромний бюст Кобзаря, який «зодягнув» свою козацьку кучму «піднявши» комір снігового кожуха. Скульптура принишклих закоханих, біля «замерзлого» єдиного міського кінотеатру, од якого зосталася тільки назва, теж покрита пухким зимовим покривалом, під яким, весною у них знайдеться хтось третій.
Думається багато хто з нас, людей дорослих і статечних, багато би віддав, аби на якийсь момент повернутися у той час, коли зі святою дитячою безпосередністю можна було санкуватися навіть без санчат, промерзлому до кісточок і мокрому до нитки, але від того бути не менш щасливому. Тоді не так гостро сприймається оточуючий світ, зі своїми плюсами й мінусами. Все закономірно, і нічого дивного в цьому немає. Одне, для всіх сущних коломийців є очевидним, що саме цієї пори року наші вулиці стають більш урочистішими, романтичнішими, і що головне – чистішими. Тай саме місто змінює свій вигляд, невідомо, чи наші праотці впізнали б деякі його закутки. І тільки сніг, робить його до болю знайомим і добрим для всіх епох, часів та поколінь.
Василь Нагірний.
На світлинах з архіву автора: Українська хокейна збірна коломийської чоловічої гімназії; на лижах родина Левицьких, посередині С. Зощук; коломийський студент Кобилянський «йде» на рекорд знаменитого Тайлора; посеред школярів у білій шапочці Ліда Книш на озері Розенрауха, тепер - «ткацьке»; трюки на леді у виконанні Є.-Ю. Чопанівського.
| •<• •Попередня• | •Наступна• •>• |
|---|
•0 Comments•