В епоху Нової історії.
Під австрійським пануванням

Іван Монолатій

 

Політичний і адміністративний устрій
Після першого поділу Польщі австрійські війська у червні 1772 р. зайняли Галичину. Згідно з новим адміністративним поділом 1781 р., Коломия увійшла до Станіславського округу Королівства Галичини та Володимирії з центром у Львові. Однак лише на короткий час Коломия частково втратила свої колишні функції повітового центру – у 1815 р. було створено окремий Коломийський округ.
Урядовий декрет від 13 травня 1784 р. надавав великого значення колишнім королівським містам, до складу яких було віднесено і Коломию. Коломийські міщани звільнялися від панщинязних повинностей, а міський устрій формувався подібно до австрійських міст. Польська шляхта за підтримки нових володарів і далі зберігала панівне становище в соціальному й економічному житті міста.
Адміністративна влада, як і раніше, належала маґістратові, до якого входили представники патриціїв та середнього міщанства. Вибори до маґістрату проводилися з дозволу старости і в його присутності. Збіднілі міщани (плебеї) не мали права брати участі у голосуванні. Порядок виборів та судочинства визначав власник міста63 (з 1772 до 1789 р. – Еварист Анджей ґраф Куропатницький, каштелян буський і белзький, кавалер орденів Білого Орла і св. Станіслава, академік краківський і замойський; з 1789 р. – Мишко Рафал ґраф Холоневський, дідич і кавалер ордену св. Станіслава). Представників українського населення в міському управлінні майже не було порівняно з представниками інших національностей. На керівні посади обирали переважно поляків та євреїв, а деколи – німців і австрійців. В 1773 р. війтом Коломиї був Коречновський, а бурмистром – В. Піскозуб.

У 1787 р. Коломия разом з прилеглими селами перейшла у власність Австрійської держави. Від 1805 р. в місті почало діяти камеральне управління, яке складалося з контролерів, правникиів, писарів, бухгалтерів, канцеляристів, лікарів. До складу коломийського окружного управління входили староста, протоколіст, бухгалтер, реєстратор, канцеляристи, драґуни. З 1807 р. у Коломиї як місті, що мало значні прибутки, проводилася облікова інвентаризація маєтків.
Основним органом влади була рада, до компетенції якої входили: розпорядження майном міста, управління фінансами, розподіл і збирання податків, нагляд за санітарним станом Коломиї, організація будівництва та ремонту шляхів, мостів, укріплень, надання звання почесних громадян. Староста тепер очолював тільки міський суд. Між радою і судом точилася постійна боротьба за владу, а це негативно впливало на економічний розвиток міста. Крім того, рада на свій розсуд розпоряджалася підприємствами міста та його земельними угіддями, роздаючи їх в оренду бурмистрам, ксьондзам, купцям, лихварям. Внаслідок такої діяльности, міські землі переходили у приватну власність купецько-лихварської верхівки, виключно єврейської.
Для політичного та адміністративного управління у 1867 р. створили Коломийський повіт на чолі зі старостою і центром у Коломиї. У віданні повітової адміністрації – староства (Bezirk-Hauptmannschaft) були всі справи, крім судових.
У 1858 р. Коломия і території коломийського округу перейшли у власність дирекції Народного банку у Відні, а від 1 липня 1862 р. – "з усіма правами і обов'язками, особливо з правом пропінацій, млином і патронату", перейшли у власність громади міста на підставі окремої угоди.
Піднесення Коломиї для австрійського уряду мало, насамперед, економічне значення. Нова влада хотіла створити внутрішній ринок для збуту продукції галицького рільництва, а також промислові заклади, вироби яких можна було б експортувати за кордон.

 

Ремесло
Від другої половини XVIII ст. Коломия перебувала в повному економічному занепаді. Кустарне виробництво, одним із головних видів якого залишалося ремесло, переважало тут ще до середини ХІХ ст. Відокремлюватися від землеробства ремесло почало наприкінці XVIII ст., а тому зросло число робітників, не пов'язаних із цехами, відокремилися промисли вузького профілю, з'явилися нові спеціальності. Цехове ремесло вже занепадало і місцеве населення охоче користувалося послугами позацехових ремісників-партачів, серед яких траплялися люди найрізноманітніших професій.
Найпоширенішими були кравецька, кушнірська, шевська, ткацька, бондарська, гончарська, різницька, хлібопекарська, деревообробна, металообробна, будівельна, побутова галузі. Давні ремісничі промисли і надалі об'єднувалися у цехи. Численні групи складали ткачі, шевці, кушнірі. Окрему групу ремісників становили столяри, трачі, дігтярі, ріпники і ґонтарі. Група ґонтарів була нечисленною і не входила до жодного з цехів.
Значну роль у житті міста відігравали представники побутових ремесел: лікарі, аптекарі, прислуга, цирульники.
У середині ХІХ ст. в Коломиї працювали 53 шевці, 39 кравців, 27 столярів, 28 різників, 24 гончарі, 22 ковалі, 18 пекарів, 13 колодіїв, 11 бляхарів, 10 бондарів, 10 мулярів, дев'ять кушнірів, сім грабарів, сім поворозників, шість сідлярів, шість склярів, п'ять ткачів, п'ять годинникарів, п'ять музикантів, п'ять миловарів, чотири токарі, чотири ножники, чотири фарбарі, чотири слюсарі, чотири капелюшники, три ситники, три котлярі, три золотники, три мосяжники, три палітурники, три модельєри, два ліхтарники, два каменярі, по одному фотографу, перукареві й олійникові. Загалом ремісників налічувалося 355 осіб.

Торгівля
За австрійських часів еконономічне життя Коломиї стало впорядкованішим. Згідно з імператорськими патентами від 1773, 1778 і 1786 рр., спрямованими на одержавлення солі, соляні маєтки перейшли з приватної власности у державну.
З початком ХІХ ст., а особливо з другої його половини, більшого значення набуває внутрішня і зовнішня торгівля. За таких умов Коломия знову набуває статусу торговельного центру. Як повідомляли тогочасні джерела, експортно-імпортна торгівля перебувала виключно у руках місцевих єврейських купців та лихварів.
Поширеною стає практика експорту збіжжя та горілки в Городенківський, Чортківський, Заліщицький, Снятинський і частину Станіславського повітів; м'яса – до Відня; яєць – до Прусії; перцю – до Львова. Натомість до Коломиї, на потреби міста і повіту, імпортували з Одеси різноманітні "колоніальні" товари, а також сушену рибу.
Торгівля деревом і будівельними матеріалами (ґонтами, латами) дозволяла забезпечити потреби міста і повіту, а також іноземних замовників. У лютому 1844 р. коломийський купець Й. Геккер переправив Дністром до Одеси 826 дерев'яних коліс, 465 готових дерев'яних будинків, що були виготовлені у Коломиї за спеціально заготовленими болгарськими ескізами. Туди ж направили карпатського дерева на 52 судна, 3984 ц. вовни, 9450 штук мила, 3865 бочок фарби, 948 бочок поташу, 1100 ц. паперу, 2500 ц. солі, 10 парових машин.
У другій половині ХІХ ст. місто стало важливим центром експорту харчових товарів. Так з Коломиї вивозили муку у Чернівці, Сучаву, Ясси; шкло і сірку – у Чернівці і Сучаву; пшеницю – до Єзуполя; жито – в Краків та Прагу; квасолю, боби, горох – у Краків, Відень, Гамбурґ й Берлін. Лишень за червень – грудень 1876 р. з Коломиї транспортували залізницею збіжжя, муки, насіння, овочів, м'яса, яєць, худоби, шкір, меду, вина та глиняного посуду на мільйони фунтів та золотих ринських.

Промисловий розвиток
У другій половині ХІХ ст. велика фабрично-заводська промисловість повністю витіснила цехове виробництво.
Від середини ХІХ століття держава розпочала промислову експлуатацію нафтових родовищ у с. Слободі Рунґурській (перша свердловина з'явилася 1711 р., хоча першу ропу свердловина дала в 1879 р.) неподалік Коломиї. Цим займалися дрібні підприємства, власниками яких були переважно євреї, а пізніше поляки. Видобували нафту на відносно невеликій глибині, у легкодоступних шарах земної поверхні. З місць добування сировину до Сопова, Коломиї та Печеніжина перевозили дерев'яними підводами. Для її обробки були побудовані кустарні дистилярні (в Коломиї – дві, в Сопові й Печеніжині – по одній), в яких способом перегонки з нафти одержували гас – світильну олію, яка користувалася великим попитом на ринку.
Дистилярні були ще доволі примітивними й недосконалими, а тому трохи згодом, зі збільшенням обсягів виробництва, відкриттям нових родовищ та розвитком техніки і використанням двигунів внутрішнього згоряння, головну увагу спрямовували на виробництво бензину. У зв'язку з цим виникла потреба спорудити досконаліший, ніж дистилярня, нафтоперегонний завод, який звели в 1899 р. В 1912 р. на ньому працювало 75 осіб.
Розвивалися й інші підприємства. У 1870 р. в Коломиї нараховувалося п'ять невеликих шкіряних фабрик, вісім винокурень, лісопильні. Цегельні заводи повіту виробили 1750 тис. штук цегли, черепиці й кахлів, а 24 гончарі – 100 тис. штук глиняних горщиків. Разом з повітом, у Коломиї працювало 150 ткацьких верстатів, які виробляли грубе сукно з вовни, полотно з льону і конопель. Найбільшим (до поч. ХХ ст.) серед підприємств текстильної промисловості у галицькій провінції була коломийська фабрика єврея Ґеллера і синів, на якій в 1912 р. працювало 150 осіб.
Крім названих підприємств, наприк. ХІХ – на поч. ХХ ст. в місті діяли водяні млини: два "американські" і кілька звичайних, продукція яких щорічно складала 60000 ц. До початку Першої світової війни найбільшими за обсягами та технічним устаткуванням були млини євреїв Мойсея Ґартенберґа (на нинішній вул. Староміській) і Якоба Байдафа (в районі теперішнього залізничного вокзалу).
Поза цим, рівень життя робітників, більшість з яких становили українці, був дуже низький. У гонитві за прибутками підприємці намагалися витрачати якнайменше коштів на утримання робітників – на їхнє харчування, створення житлових умов, безпеку праці. Заробітня платня кваліфікованого робітника в той час не перевищувала 100 корон на місяць, а мінімальні місячні витрати на утримання сім'ї з чотирьох осіб становили: харчування – 50 корон, квартплата – 35, інші витрати – 25.

Транспорт
У нових політико-адміністративних умовах уряд Австрії, для якого економічна доцільність східних провінцій була одним з першочергових державних завдань, розпочав упорядкування старих і будівництво нових шосейних шляхів та прокладання поштового зв'язку. Для цього в 1790–1815 рр. збудували дорогу з твердим покриттям від Стрия до Станіслава, Коломиї, Кут, Снятина, Чернівців; пошта до міста потрапляла зі Львова через Галич і Станіслав, а також з Чернівців через Снятин.
Однак швидкість транспортних сполучень гальмував гужовий транспорт, який до кінця ХІХ ст. залишався єдиним засобом пересування. Усі переїзди та перевезення здійснювали верхи на конях і на возах, запряжених волами або кіньми. Із зародженням промисловости (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.) в місті з'являються поодинокі автомобілі, власниками яких були великі іноземні підприємці й місцеві землевласники.
Новий етап у економічному розвитку Коломиї почався після вступу у дію в 1866 р. залізниці Львів-Чернівці, а в 1866 р. – Львів-Букарешт. Розробки нафти в Слободі Рунґурській, а в Мишині, Стопчатові і Джурові – бурого вугілля спричинило прокладання у 1886 р. в напрямку Печеніжина й Слободи залізничної вітки. Від часу побудови залізничних шляхів у Коломиї та навколішних селах, зазвичай, побільшало дрібних підприємств, цехів, майстерень, зросло лісопильне та цегельне виробництво, нових висот досягла торгівля.

Будівництво
Як відомо, Коломия до поч. ХІХ ст. була населеним пунктом виключно з дерев'яними будівлями. Вийняток могли становити лишень деякі споруди оборонного і сакрального призначення (ратуша (після 1616 р.), будинок війта (?), коломийський мурований замок XVII cт., монастир отців–домініканів (після 1650 р.), парафіяльний римо-католицький костел Панни Марії (1788) тощо). Ще наприкінці XVII ст. місто, яке відвідав ірландський вчений О'Коннор Бернард, зафіксоване як "побудоване на пагорбі над річкою Прут ... дерев'яне ...". Житлові споруди в тогочасній Коломиї, яка стояла на протилежному правому березі р. Чорний потік, можливо, будували паралельно до Прута, вікнами до ріки та запрутянських лісів. Такий тип забудови сприяв формуванню вулиць, адже з люстрації 1565–1566 рр. знаємо про, принаймні, три основні вулиці: Лелову, Снятинську та "за ринком" (дехто вважає останню "зарінком").
Враховуючи, що на поч. XVII ст. напади чужинців на Покуття, в тому числі і Коломию, стали прикрою буденністю, будівлі часто згоряли дотла, або ж їх затоплювали води Пруту й потічків, люстраційна комісія 1616 р. визначила для міста нове місце. Його було вирішено перенести з заходу на північ, визначити площу для ратуші, римо-католицького парафіяльного костелу, міського двору, будинку війта і місця для старостинських судів. В цей час відомі такі вулиці як Шпитальна, Снятинська, Рин (можливо, Ринок?), Козя, Глинська, Двірська, Руський кут.
Наприкінці XVIII ст. нова австрійська, влада наштовхнулася у Коломиї на вже поруйновані залишки замку, окремі оборонні вали, невпорядковані вулиці середмістя з дерев'яними будинками, великою незабудованою площею з ратушею посередині. Мапа Коломиї від 1815 р. свідчить, що від кін. XVIII cт. місто почало розбудовуватися за радіально-кільцевою композицією.
Інтенсивна реалізація ідеї "культуризації" слов'янських народів імперії Габсбурґів, стратегічні військові й політичні плани щодо майбутньої Коломиї, змушували удосконалити архітектурний ландшафт міста. Адміністративне управління також долучилося до формування образу міста. Ці заходи збіглися у часі із загальним зростанням міст імперії, адже скасування у 1848 р. панщини, "розірвало останній ланцюжок, що прикріплював селян до землі", і, "селянські потоки прямували до міст ...". Щоправда, наше місто і далі залишалося, здебільшого, аграрним.
У 1865 р. пожежа знищила давню ратушу і велику частину навколишніх будинків на пл. Ринок. Для місцевої влади це означало не тільки додаткову можливість наведення порядку в місті, але й зайвий раз наголосити на серйозних намірах привести його архітектуру в загальноімперські рамки. Тому в 1877 р. на розі площі звели нову ратушу, а посеред ринку "місто збудувало блок домів для погорільців". Відтоді в Коломиї почали з'являтися муровані кам'яниці, поступово витісняючи старі дерев'яні будівлі.
Не зайвий раз нагадати, що саме за австрійського періоду, надзвичайно багатого і продуктивного на нові ідеї й мистецькі витвори, у нашому місті були зведені такі монументальні споруди, які й нині визначають спільне і відмінне в європейському розвитку Коломиї: ратуша та маґістрат (1877) (тепер – Коломийська міська рада), староство (1860-ті рр.) (тепер – Коломийське територіальне медичне об'єднання), Український народний дім (1902) (тепер – Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського), Щаднича каса (1891–1892) (тепер – Народний дім), повітова рада (1890-ті рр.) (тепер – музей історії міста Коломиї), окружна фінансова дирекція (1897) (тепер – ЗОШ № 9), гімназія (1875) (тепер – ЗОШ № 1 ім. В. Стефаника), руська церква святого архистратига Михаїла (1855–1873) (тепер – греко-католицька парафіяльна церква св. арх. Михаїла), костел отців–єзуїтів (1897–1898) (тепер – римо-католицький парафіяльний костел), школа сестер урсулянок (1899) (тепер – Коломийська гімназія ім. М. Грушевського), залізничний двірець (1866, 1898, 1902) (тепер – залізничний вокзал), міська бурса (після 1870-х рр.?) (тепер – прокуратура Коломийського району), міська лікарня – "великий шпиталь" (1903), (тепер – Коломийська ЦРЛ), школа барона Гірша (1896) (тепер – ЗОШ № 8 ім. О. Пушкіна), каварня "Центральна" (1896) (тепер – ресторан "Карпати"), готель "Ґаліція" (1870-ті рр.) (тепер – ТзОВ "Гастроном "Коломиянка"), численні житлові квартали середмістя (сучасні проспекти Михайла Грушевського, В'ячеслава Чорновола; площі Відродження, Тараса Шевченка; Вічевий майдан; вулиці Валова, Театральна, Гетьмана Івана Мазепи, Романа Шухевича, Січових Стрільців, Михайла Драгоманова, Адама Міцкевича; бульвар Лесі Українки), військові казарми.

< Попередня		Наступна >