Народився в сім'ї робітника. Середню освіту отримав у Станіславській класичній гімназії. У 1930—1935 рр. навчався на малярському факультеті Краківської академії мистецтв; у 1935 р. повернувся до Станіслава, де кілька років працював художником-декоратором студентського драматичного товариства «Сфінкс».
З 1939 р. викладав малювання та креслення в середніх школах м. Станіславова. У 1944 р. був заарештований радянською адміністрацією (за підозрою в співробітництві з ОУН) і засуджений до десяти років позбавлення волі за «антирадянську діяльність»; ув'язнення відбував у Нижньодніпровській в'язниці (м. Дніпропетровськ), з 1948 р. — у Лук'янівській в'язниці (м. Київ), пізніше — в м. Комсомольськ-на-Амурі (Російська Федерація). У 1952 р. повернувся до м. Станіслав. З 1954 р. жив у м. Снятин Станіславської (тепер — Івано-Франківської) обл., де працював художником-декоратором міського драматичного театру, художником-оформлювачем районного будинку культури, викладачем Снятинського художнього училища. Наприкінці 1980-х рр. повернувся до рідного міста, був членом ради Івано-Франківської обласної організації Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», науково-просвітницького товариства «Меморіал». Помер від серцевого нападу; похований на Чукалівському кладовищі в Івано-Франківську.
Активно працював у жанрі портрета. Твори: «Автопортрет» (1929), «Портрет композитора Р. Савицького» (1942), «Портрет професора географії М. Говдяка» (1942), «Портрет того, хто йде на свободу» (1949), «Портрет доньки Софії» (1952), «Портрет доньки Уляни» (1955), «Портрет внучки Ірини» (1972), «Портрет окуліста доктора Грушкевича» (1978), «Сатиричний автопортрет» (1978) та ін. Створив проекти пам'ятників композитору Д. Січинському (1933), жертвам Дем'янового Лазу («Розстріляне серце України», 1989).
Михайло Зорій
«Пам'ятник спорудили рік по смерті батька, – розповідає дочка художника Софія. – Ще через рік він почав кришитися, тріскатися і перекошуватися. Мабуть, пожаліли цементу. Зараз телефонують люди і кажуть, як же це могилка в такому жахливому стані? А що я можу зробити? Ми з сестрою Уляною трохи пішли його полатали, а на більше немає грошей». Наприкінці минулого року помер-ла мати Софії – пані Кароліна. То ж тепер їй доводиться думати, як би то облаштувати і мамину могилку.
Зверталася Софія Зорій і в архів СБУ, просила щоб вернули хоч щось із конфіскованих речей чи кілька батькових картин. Якби продати – були б гроші на пам'ятник. Там їй відповіли категорично – «нічого немає». При нагоді просила за пам'ятник і у Зеновія Береговського, першого заступника голови облради. «Тоді на кладовище поїхав якийсь працівник і склав резюме: пам'ятник ремонту не підлягає, треба ставити новий, – каже пані Софія. – Телефонував до мене і голова ради Ігор Олійник. Він сказав, що хоче поїхати зі мною і побачити, що там можна зробити. Але на цьому справа завершилася».
Зараз Софія Зорій у відчаї – бо люди бачать такою батькову могилу, бо ніхто з можновладців не хоче помогти. І ще й досі звертається з листами до Богдана Боровича, який давно вже не має мерських повноважень.
Доля художника
Михайло Зорій народився у 1908 році в Івано-Франківську. Завдяки підтримці письменника Богдана Лепкого у 1930‑му вступив до Краківської Академії мистецтв. Повернувся молодий художник до Станиславова у 1935 році. Проте роботу за фахом знайти було не так і легко.
В 1934 році Михайло Зорій одружився з Кароліною-Марією Жураківською, яка походила зі старовинного шляхетного українського роду. Через три роки народилася дочка – Уляна, потім – Софія.
З приходом до Станіславова радянської влади художник потрапив у тюрму. Пані Софія показує донос, написаний у ті далекі роки на її батька. У ньому йдеться, що 12 грудня 1932 року Михайло Зорій прибув у село Марківці до Мар'яна Жураківського, що брав учать у бандерівському русі. Сам Зорій у цьому папері охарактеризований як член ОУН.
Найважчою була Нижньодніпровська тюрма. Там Михайло Зорій схуд до 38 кілограмів. Наприкінці 1948 року художника у критичному стані відправили на поправку до Києва, в Лук'янівську тюрму. А добував він термін ув'язнення на Далекому Сході.
Не легше жилося його родині тут – у Станіславі. Як розповідає пані Софія, матері довелося тікати в село, а там сільський голова зробив їй нові документи.
На початку 1952 року Михайло Зорій повернувся до Івано-Фран-ківська. «Мав цукровий діабет, був дуже худий, хворий, – каже дочка художника, – а його щомісяця викликали на допити». Сім'ї заборонили жити в місті, й вони переїхали до Снятина. В 1954 році головний художник драмтеатру Дольц запросила Зорія декорувати виставу. Так родина повернулася до обласного центру. «У хрущовську відлигу ми з сестрою та мамою малювали церкви, – згадує пані Софія. – У Клубівцях, Крилосі, Залукві, Тисмениці, Яблінці, Старих Кривотулах. І тато з нами».
У 1992 році консультативна рада Міжнародного біографічного центру у Кембриджі висунула Михайла Зорія кандидатом на здобуття премії «Людина року».
«Жили ми в той час на теперіш-нього Бандери, у такій нещасній квартирці – мокро, в кухні і коридорі все гнило. І там промучилися 26 років. – розповідає Софія Зорій. – Якось приїхали журналісти із Києва. Фотографували, розпитували. Але казали, що статті не буде тут, а тільки на Східній Україні. А потім із Києва подзвонили до Волковецького, голови ОДА, і запитали, чи знає він, в яких умовах живе художник. За три дні сказали все виправити».
Сім'я переїхала в нову квартиру на Пасічній. «А десь через три тижні тато помер, – каже Софія Зорій. – Був весь на нервах – розірвалося серце».
У 1933 році Львівська «Просвіта» оголосила конкурс на проект надмогильного пам'ятника композиторові Денисові Січинському.
У той час, як пише у своїй книзі про Зорія Володимир Баран, могил-ка Січинського знаходилася у південно-західній частині цвинтаря. Там ховали найбідніших. Однокурс-ники Михайла Зорія зі скульптурного факультету взялися за роботу. Сам Зорій, який був живописцем, спершу навіть не планував брати участь в конкурсі. Тільки давав друзям поради. А якось вночі сів і сам намалював. У 1933 році пам'ятник так і не спорудили – журі нікому не присудило першої премії.
Надгробок Січинському встановили у 1943 році. Зорій свій проект доопрацював. Основу – бандуру – лишив тією ж, але окремі компоненти змінив. «Тато хотів ще, щоб той пам'ятник співав, – згадує донька художника. – Мало бути таке обладнання, яке б на вітрі виконувало акорди з вальсу Січинського».
В житті Михайла Зорія було безліч проектів: він знаний не тільки як майстер пейзажів, а й як чудовий портретист. Згадують про нього як про людину, що не зраджувала своїм принципам, любила сім'ю, мистецтво... і котів.
...Найбільшою пам'яткою про художника є його роботи. Шкода, що самі могили художників іноді перетворюються на купи покришеного каміння.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
