radio

Онлайн радио
Баннер
Баннер

Бульвар , де цвітуть каштани.

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Бульвар , де цвітуть каштани.

 б. Лесі Українки . Коломия

Для багатьох мешканців покутської столиці бульвар Лесі Укаїнки завше асоціювався з розлогою каштановою алеєю.

Цю вулицю за різних окупаційних режимів називали по-різному. І тільки одного разу її іменували просто Зеленою. Це було тоді, коли дерева ще були малими.



Цю зеленооку оазу старої Коломиї розпочинає кам'яниця колись розкішного готелю "Жорж". Від 1889 року на самому розі будівлі містилася аптека, яку започаткував фармацевт Вітославський. Після другої світової на цих поверхах розмістився гуртожиток майбутніх педагогів. У новітній період приміщення довший час простоювало в аварійному стані, однак тепер тут квітує нове життя. навпроти в 1962 р. збудували фабрику індивідуального пошиття одягу. Проект притаманний архітектурі розвинутого соціалізму. Однак цю безликість приховують ці ж симпатичні каштанові дерева, посаджені нашими прабатьками. В невеличких цехах мало що й змінилося з повоєнної доби. Як і колись, тут працюють кравчині й швачки. Під одним дахом разом з іншими службами вони вже багато літ, але сконцентровані в приватних руках.

У сусідстві на території колишнього саду, який належав дитячій лікарні, на Зелені свята Божого 1992-го закладено хрест і наріжний камінь під будівництво. Авторами проекту Миколаєво-Успенського собору стало подружжя коломийських архітекторів Наталки і Віктора Мицаїв. За їхнім задумом, собор було поділено на дві частини - нижню Миколаївську і верхню Успенську. Це, власне, дозволило значно швидше розпочати богослужіння. Громадське будівництво тривало довгих сім років і нарешті завершилося 1999-го. Тепер довкола величної християнської святині благочиння Коломийського УПЦ діє релігійно-побутовий комплекс. Кількаразовий мелодійний передзвін чути мешканцям прилеглого бульвару та довколишніх вулиць. Праворуч, за старим австрійським муром, - складські приміщення колишнього гарнізону. За розповідями старожилів, у підземеллі, над якими тепер здіймається церква, було знайдено великі запаси тютюнового листя. Кажуть, що воно служило для віднаджування щурів, які розплодилися довкола харчових військових складів.

Перед головним входом до церкви, за старими каштанами, проглядається інший храм, у якому пошановують книгу. Постава колонади символізує античний стиль і служить підпорою такого ж пірамідального атику, центральну рослинну компоцицію якого складає переплетіння латинських початкових літер імені й прізвища колишнього власника (MS). Самуель Марморош був людиною чималих статків: торгував рибою, яку завозив до коломийських ресторацій. За німців - емігрував. Про  це розповідав один із його стареньких онуків, який гостював нещодавно у місті свого діда. Через масивні двері т.зв. чорного входу потрапляємо до просторого холу, викладеного керамічною плиткою ще позаминулогостоліття з майстерні Гірштрітта й Ебера у Львові. Засновником першої міської книгозбірні у 1939 р. був відомий бібліофіл Андрій Чайковський, син коломийського письменника й адвоката Андрія Чайковського. До 1971 р. саме він очолював цей заклад. Тільки за іншою адресою. У теперішньому читальному залі оформлено меморіальний куточок його родини. Любов ковтуник теж прийшла сюди ще зовсім юною, та ось уже майже три десятиліття вона очолює колектив працівників бібліотеки №1 для дорослих.

2008 року бухгалтерія міського відділу освіти добувала свої останні дні на цьому бульварі в дерев'яному будиночку з верандою. На початку минулого століття тут був адвокатський осідок Кирила Трильовського. У післявоєнний період - дитячий садочок, який діяв під №3 до кінця 1960-х.

А Кіблер

Можна сміливо стверджувати, що ошатненьку будівлю під номером 15 на теперішньому бульварі Лесі Українки знали всі без винятку мешканці Покуття. Адже тут, у мистецькому салоні цісарського придворного фотографа Олександра Кіблера, протягом доброго півстоліття фіксувалися біографічні віхи попередніх поколінь. Десь тут стояла капличка зі скульптурою св.Антонія Падевського, до якого молився старенький фотомитець. Мало віриться, що в цьому скромному будиночку під числом 23 розташовувалося перспективне фотоательє Вільгельма Айбля. Життєва дорого фотографа та його рідних закінчилася в Шепарівському лісі 1942 року. Та судилося цим обидвом згаданим коломийцям з каштанової алеї залишити нам у спадок фотосвідоцтва тогочасної міської моди, типи народної ноші селян коломийського повіту. Протягом останній десятиліть ці кам'яні свідки зародження фотосправи були занедбані.

Навпроти широкою літерею "П" стоїть одноповерховий будинок офіцерської їдальні, яка служила всім завойовникам і навіть трішечки рідній армії. Тепер у Коломиї немає гарнізону, тож нема кого годувати. Ще донедавна він був оздоблений кованою огорожею, яку ліквідував власник нового банку.

Про час побудови найпривабливішої архітектурної пам'ятки, що на теперішньому бульварі Лесі Українки, в якій ось уже добрий десяток літ розміщено музей історії міста, вказує коломийська періодика за 1875 рік. Вітражі виконали тоді фахівці краківської вищої мистецької школи, елементи декору (бджола та вулики) символізують добробут і успіх у справах. За часів Австро-Угорської імперії і до завоювання нацистами Польщі 1 вересня 1939 року тут перебувала повітова рада, яка, окрім Коломийщини, охоплювала Городенківський, Косівський, Снятинський і Печеніжинський повіти. В період Західноукраїнської Національної Республіки від листопада 1918-го до травня наступного року будівля перейшла у власність української військової комендатури на чолі з сотником і гімназійним професором Теодором примаком. Німецька окупаційна адміністрація міста розквартирувала тут і фінансово-економічний відділ. Після війни розкішні апартаменти пригледіла для своїх потреб влада радянська й організувала міськком партії, міськвідділ освіти, бібліотеку. 1952 року ці установи перебралися до нового приміщення на роздоріжжя вулиць Чкалова(Франка) і Коцюбинського (тепер -єпархія УГКЦ), а на місці звільненої площі постав комітет комсомолу.

1990 року, на час проведення у покутській столиці Собору Духовної України, будівля була віддана під виставку картин місцевих малярів, яку планувалося перетворити під місцеву галерею. Але планам не судилось збутись. Від 1991-го по 1997 рік тут діяла музична школа №2. А ось уже понад десять літ приміщення служить культурним осередком для усіх, хто залюблений у минуле міста над Прутом. Серед найповажніших варто нагадати візит 19 червня 2007 року його імператорської величності, престолонаслідника наддунайського цісарства Отто фон Габсбурга. Це його батько Карло був останнім правителем Австро-Угорщини, а самого Отто мати носила під серцем саме на коломийській землі далекого 1912 року. Про ці сторінки історії нагадує також кована брама колишнього міського парку ім.Адама Міцкевича. 140 літ тому його засновники висадили понад сотню цінних дерев та кущів,які б мали стати надбанням для нащадків. Однак нині їхня праця навряд чи належно поцінована...16 вересні 1880 року під зеленими шатами парку відбувалася  польська етнографічна виставка, яку відвідав Франц Йосиф І. Після цього вулицю назвали його іменем.

17 листопада 2007 року, під час відкриття дошки генерал-хорунжому УПА Роману Шухевичу на фасаді музею історії міста, бачимо його живого побратима по зброї, легендарного сотенного Мирослава Симчича. Уже кілька літ він проживає тут, у затінку квітучого бульвару Лесі Українки. Його сусідкою є знатна мисткиня, а також землячна зі шляхетних Березовів Євгенія Геник. На місці нинішньої радянської п'ятиповерхівки стояла якась стара дерев'яна "рудера".

Поруч з приміщенням райвідділу освіти, яке входило до комплексу будівель старого гарнізону, розмістилася давня резиденція коломийських бургомістрів, тепер стоматологічна поліклініка. Так було аж до початку Першої світової, коли військовий гарнізон міста розгорнув тут комендатуру 14-го цісарсько-королівського драгунського регіменту, цебто полку. Протягом міжвоєнного затишшя польська адміністрація міста запровадила у цих давніх стінах народну школу ім. Королеви Ядвіги. Серед викладацького складу були професор з чоловічої української гімназії, фізик Лев Добрянський, директор крупінська, катехит Далінгер...

Нещодавно відновлена, з дещо перефразованим текстом пам'ятна дошка вказує на те, що до приміщення тодішнього військкомату надійшло з німецько-радянського фронту 3011 похоронних повідомлень на молодих коломийських новобранців, яких забрали звідти навесні 1944-го.

А далі тут навчалися учні російської школи №9, корпуси якої до 1961 року були розкидані по цілому місту. 1971-го в стінах колишньої урядової резиденції стали на варту здоров'я люди у білих халатах. Пешою завідувачкою стоматологічного відділу в оновленому приміщенні призначено Ларису Клец, згодом головного лікаря цієї поліклініки. На час її керівництва медустанова не тільки надавала кваліфіковану медичну допомогу, але проводила суботники з прибирання рідної вулиці. Під час щорічних травневих і жовтневих демонстрацій трудящих поруч зі своїми підприємствами формувалися колони. Двічі на рік виробничники гардинної фабрики  маршували рядами під вікнами свого підприємства зі зразками продукції. І тоді каштанова алея набирала святковості й галасливого різнобарв'я.

автор В. Нагірний

Баннер
 
fineworld.info