Коломийські національні спільноти
Іван Монолатій
Коломия завжди була важливим осереддям контактів між українцями та представниками інших національностей і народностей на всіх етапах її історичного розвитку. Національні спільноти Коломиї пройшли тривалий шлях надзвичайно складних і суперечливих історичних взаємин. Їх зміст позначений як плідною співпрацею, міжнаціональною і релігійною толеранцією, так і жорстким протиборством, яке виливалося у збройну боротьбу, невиправдане пролиття крові мирного населення.
Історія заселення та етнічного складу населення Коломиї надзвичайно складна і своєрідна. Зміна суспільних відносин, перехід міста у володіння від однієї до іншої держави істотно вплинули на особливості формування, відтворення і структуру населення та демографічні процеси.
Визначити чисельність й етнічний склад населення у XVI–XVII століттях дуже важко, позаяк переписи проводилися рідко. Майже до кінця XVIII ст. статистичні відомості про число населення не відповідали дійсности, а тому є доволі умовними.
На заселення Коломиї загалом впливали сприятливі природні умови, близькість торговельних шляхів, сприятливе стратегічне положення, ініціатива власників міста у його заселенні. На 1500 р. в Галицькій землі, за підрахунками П. Сіреджука, налічувалося 27 міст і 548 сіл, в тому числі в Коломийському повіті – 7 і 124.
У 1595 р. у місті могла проживати 281 родина (приблизно 1700–2000 осіб, якщо врахувати, що тодішня сім'я могла складатися переважно з шістьох осіб). Інші джерела вказують на число 1900 осіб, які могли тут мешкати в 1578-1579 рр. В реєстрі ревізії 1670 р. про сплату подимного податку, поряд з 30 звичайними будинками в середмісті, 32 згадуються як "вбогі", і вказується, що населення складає приблизно 1000 осіб.
Більшість населення Коломиї, як і решти міст Галичини, до середини XVII ст. становили українці, питома вага яких відтепер в міському управлінні суттєво зменшувалася. Незважаючи на традиційну поліетнічність та поліконфесійність реґіону (яка простежується ще з середніх віків), одні національні меншини (євреї, поляки; в певний час – німці) стають панівними більшостями, інші – асимілюються з місцевим населенням чи з панівною нацією (чехи, болгари, вірмени) або зберігають окремі елементи національної ідентичности (німці). Такий національний уклад спостерігається відтоді і, переважно, до початку і в перші десятиліття ХХ століття.
Недаремно австрійський письменник та краєзнавець Леопольд фон Захер–Мазох відзначав: "... якщо комусь захочеться намалювати невеличку картину Галичини, то нехай поїде на ярмарок до Коломиї. Там він опиниться на форумі давньої римської колонії. Серед штовханини гендлярів, що пропонують, купують, сновигають туди й сюди, він побачить, як перед ним пропливає в розмаїтих обличчях дивовижна країна. Йому здаватиметься, що він то на багдадському базарі, то на церковній площі якогось села у Шварцвальді. Як і там, ударять по руках смаглявий вірменин з довгим чубуком та білявий шваб з короткою файкою у кутику уст, відчуття алегорії проймає його,
і він бачить, як Схід та Захід простягають один одному руки. Жоден край багатонаціональної монархії не запропонує йому такої картини – ані Угорщина, ані Далмація, жоден – такої повноти протилежностей (курсив мій – І.М.). ...".
Значними національними спільнотами Коломиї з найдавніших часів і до початку ХХ століття були євреї, поляки, німці, вірмени.
Євреї
Досить чисельну національну спільноту в Коломиї становили євреї, яких тут до вересня 1939 р. називали жидами. У Коломиї єврейські ґетта завжди були іноетнічними анклавами стосовно українських, польських, вірменських і німецьких дільниць. Соціальні, етнокультурні та конфесійні відмінності сприяли виникненню певних конфліктів між християнами–містянами та юдеями.
Корпоративізм середньовічної Коломиї, тенденції до уособлення окремих груп та особистостей неминуче вели до відлучення євреїв від нормального життя, змушуючи їх, з одного боку, згуртовуватися довкола національно–релігійної ідеї, а з іншого – перетворюватися на один з найбільш життєстійких та гнучких елементів середньовічного міста.
Перше єврейське поселення у Коломиї відоме вже у ХІІІ ст. – доби, коли євреїв час від часу виганяли з окремих міст або реґіонів, а їхнє майно конфісковували. Як й іншим, йому надали привілеї польського короля Казимира ІІІ Великого від 1364 і 1367 рр., які повторювали привілей 1264 р. польського короля Болеслава Благочестивого. Коломийські євреї вважалися власністю польського короля, зобов'язувалися сплачувати різні податки на користь монарха і ради міста, виконувати низку повинностей. Згідно з привілеями Люблінського коронного сейму 1569 р. у місті в окремій дільниці, поблизу пл. Ринок, поселялися львівські євреї. Відтоді компактне розселення євреїв в міському центрі сприяло виникненню уявлення про переважання єврейського населення в загальній етнічній структурі міста. Це уявлення, спочатку неправильне, не тільки відображало тенденцію до збільшення частки євреїв серед містян, але й само формувало картину розселення євреїв у місті: прагнення єврейських купців і ремісників жити в торговому центрі не суперечило потребам єврейської общини в організації відособленого життєвого простору.
Зазвичай, коломийським євреям належав значний відсоток земельних ділянок. У їхніх руках були вся торгівля і великі грошові капітали. Відомо, що у 1765 р. в Коломиї були 1072 євреї: здебільшого купці, крамарі, посередники–фактори й орендарі різних промислів, переважно солеварень. У другій половині ХІХ ст. вони вже становили найчисельнішу групу серед коломийців, а 1882 р. – 41, 4 % усього населення міста. На початок ХХ ст. число євреїв продовжувало зростати. Так, в 1911 р. в Коломиї разом з приміськими селами Дятьківці і Шепарівці налічувалося 7850 греко–католиків, 8244 римо–католиків, 16750 юдеїв (51% населення). Для забезпечення духовних потреб такої кількости євреїв на поч. ХХ ст. у місті діяло 16 публічних божниць і 35 молитовних будинків. Залежно від роду занять і соціального стану віруючі ходили до тієї чи іншої синаґоґи.
Поляки
Найчисельнішою етнічною спільнотою після євреїв були поляки. Їхній наплив до Коломиї і розселення в межах тогочасного міста були пов'язані з хвилею польської колонізації після загарбання у XIV ст. Галичини. Польську середньовічну міґрацію до міст Руського воєводства санкціонували Едлинський (1433 р.) та Новокоричинський (1456 р.) привілеї. Згідно із ними, "для відродження рільництва", Коломию цілеспрямовано заселяли селяни і шляхта з Сілезії та Помор'я. Від середини XVI ст. посилення феодального гноблення супроводжувалося новим переселенням селян і міської бідноти зі східних воєводств Речі Посполитої – Жешувського, Келецького, Краківського й особливо Люблінського.
Коломийські поляки у соціальному плані були неоднорідними. Частину з них становили нащадки дрібної шляхти, які прийшли разом з великими маґнатами до Коломиї, щоб нести військову службу й охороняти місцевий замок. Іншу частину становили так звані мазури – бідні селяни, переселенці із Мазовії. Поступово нові містяни, переважно римо–католики, витіснили місцеве українське населення з центральних дільниць на передмістя.
Без перебільшення, польська мова зокрема і польська культура взагалі мали істотний вплив на коломийське життя XIV–ХІХ ст. Посідаючи важливе місце серед низки вузлових пунктів польського світу, Коломия, включно до 1848 року, не була осередком українського відродження.
Польські маґнати і шляхта, великі землевласники домінували в усьому політико–економічному житті міста ХІХ – поч. ХХ ст. Органи державної виконавчої влади і самоврядування, правосуддя, управління освітою тощо перебували в руках поляків, а фактично – під контролем місцевої польської земельної аристократії. Поступово під тиском місцевих поляків відступали старі закони, а чиновники, поставлені дбати про використання в адміністрації німецької мови, само собою, переходили на польську. Відповідно, і частина українського населення, а подекуди й євреї, особливо шкільна молодь, студенти, службовці й навіть робітники з чисто практичних міркувань розмовляли польською мовою.
За австрійських часів поляки продовжували переважати в усіх професійних групах і галузях міської економіки, крім сільського господарства.
Серед місцевих поляків спостерігався великий відсоток чиновників, які вірою і правдою служили Габсбурзькій монархії, однак мали власний запал державотворення, політичні поривання й культурні ініціативи. В 1862–1907 рр. почесними громадянами міста стали 11 коломийських поляків: перший асесор Коломиї Стефан Каміньські (1862 р.), член Коломийської повітової ради, посол до Галицького сейму, власник земель у Джуркові Криштоф Боґдановіч (1874 р.), директор реальної гімназії Амброзій Чайковскі (1871 р.), коломийський староста Евґеній Кучковскі (1876 р.), президент Коломийської повітової ради, власник земель у Загайполі Францішек Ясінські (1876 р.), комісар Коломийського староства Юзеф Янікєвіч (1882 р.), власник копалень і рафінерій нафти у Печеніжині Станіслав Щепановскі (1885 р.), професор гімназії Леопольд Вайґель (1886 р.), радник Коломийського староства Северин Беньковскі (1897 р.), римо–католицький декан і канонік Жиґмонд Павловскі (1907 р.), громадський діяч Фердинанд Павліковські (1907 р.).
Упродовж ХІХ – поч. ХХ ст. чисельність поляків в етнічній структурі Коломиї стала назагал стабільною, однак суттєво не збільшилася. Якщо ідентифікувати римо–католиків виключно з поляками (відповідно до їх віросповідання), можна твердити, що у 1911 р. римо–католики складали лишень 25 % (8244 осіб) (у той час, як євреї – 51%, а українці – 24 % населення міста із селами Дятьківці та Шепарівці.
Німці
Найскладніше визначити точну чисельність і суспільне становище етнічних німців. Вперше вони могли з'явитися в Коломиї в потоці середньовічної міґрації німецьких селян та містян на схід в ІХ, Х і ХІ століттях – так званому "Drang nach Osten" ("Похід на Схід"). Оскільки місто, як і решта тогочасних міст Галицького та Галицько–Волинського князівств, було малозаселеним й перебувало на економічно низькому рівні, руські князі, а згодом польські королі вітали ґерманомовних міґрантів. Вони потребували їхніх знань та вміння обробити землю, торгувати та розробляти корисні копалини й соляні копальні для того, щоб швидко "модернізуватися".
Місцеві правителі приманювали німецьких поселенців низькою орендною платою, обіцянкою персональної волі та можливістю експлуатувати невичерпні природні багатства земель. Економічні переміни, принесені міґрантами, збагачували автохтонне слов'янське населення краю.
Протягом XIV–XVI ст. становище німців у Коломиї залишалося доволі міцним, чому сприяло маґдебурзьке право, яке Коломия вперше могла отримати ще 1362 р. (повторне надання – 1405 р.), та різні пільги німецькій громаді від польських королів. Під управлінням місцевого фоґта Коломия стає економічним, культурним і релігійним центром та вузловим пунктом міжнародної торгівлі.
Відтоді німці починають відігравати певну роль у повсякденному житті міста. Так, за свою працю локатора (засновника) спадкову посаду коломийського старости отримав львівський патрицій, німець Миколай (Nicolaus) Фрейстетер (від 1405 р.). В документах початку XV ст. згадується й спольщений німецький колоніст Гунтер Ґоретович.
Німецькі купці мали право на складські приміщення в Коломиї, німецькі найманці–рейтари несли охоронну службу в коломийському замку, виконували пушкарські обов'язки і працювали майстрами – зброярами, брали участь у спорудженні фортифікаційних споруд, маґнатських палаців.
На початку XVI ст. і особливо після Люблінської унії 1596 р., під тиском польського і єврейського елементів, позиції коломийських німців послабшали. Частина з них переселилася до міст Західної Галичини, де економічні умови існування були набагато сприятливішими.
Епізодичний характер для міста носили спроби організованого переселення в Галичину німців з Австрії, Чехії та Моравії та німецьких держав–князівств наприкінці XVIII ст.
Нову сторінку в історії коломийських німців відкрило ХІХ століття – період масової німецької колонізації околиць тогочасного міста та навколишніх територій. Довкола Коломиї заклали колонії Маріягільф (1811), Баґінсберґ (1818), Славіц (Славці) (1833), Вінцентівка (1833 р.), Розенгек (1866), Флеберґ (1892). На поч. ХХ ст. на коломийських передмістях проживало 2295 німців.
Коломийські німці–високопосадовці нерідко отримували звання почесних громадян міста: бурмистр Рудольф Курцвайль (1859 р., повторно в 1862 р.), керівник Коломийського повітового уряду Адольф Пауль (1863 р.), президент Коломийського окружного суду Ян Райнер (1876 р.), директор Коломийської польсько-німецької гімназії Емануїл Вольф (1891 р.).
Попри невелику кількість людности, коломийська німецька спільнота (насамперед містяни і державні службовці) в ХІХ – на поч. ХХ ст. залишалася привілейованою і політично впливовою як представник державної нації. Німецькомовне населення Коломиї та околиць (в тому числі австрійці) було, здебільшого, зайшлим, виявляло тенденцію до постійних міґрацій у пошуках ліпшого застосування капіталу, високої професійної кваліфікації.
Вірмени
Натепер мало відомо про коломийських вірменів, які могли бути ремісниками та купцями. Вони переважно торгували привізним крамом на місцевому ринку. Вірмени могли з'явитися у Коломиї ще у 1367 р., коли тут поселилося вісім вірменських родин і було створено вірменську релігійну громаду східного обряду. Після 1374 р. тут поселяється ще одна значна група вірменів, яка займалася торгівлею і ремеслом.
У XV–XVII ст. коломийські вірмени постійно відчували тиск з боку релігійних громад, оскільки власної церкви не мали.
Можливо, від XVIII ст. під упливом колонізаторської політики польської влади, яка надавала заможним вірменам дворянські титули (шляхетство), відбувалося швидке злиття вірмен з поляками. До кінця ХІХ ст. вони вже могли повністю асимілюватися. Відомо, що в 40-х рр. ХІХ ст. найбільше вірменів у Східній і Західній Галичині було саме в Коломийському окрузі. Тут їх нараховувалося 5793 осіб (щоправда, вже у 1858 р. в цій окрузі було 2087 вірменів). У 1866 р. на 15909 мешканців Коломиї припадало лишень 15 вірменів католицького віросповідання.
На етнографічній виставці 1880 р. місцеві вірмени представляли свої вироби, яких, щоправда, як повідомляв Маркелій Туркавський, "небагато, до того так порозкидано по різних місцях виставки, що їх своєрідна типовість загубилася серед загальної маси", однак, "своїми виробами закидають все Покуття".
Економічне становище вірмен було задовільним. В другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст. вони мали лишень кілька крамниць продовольчих і промислових товарів, кравецькі і шевські майстерні. До початку Першої світової війни вірмени остаточно асимілювалися. Свого часу відомими коломийськими вірменами були: різник Аксентович (1900–ті рр.), дідич Якуб Ґассо–Аґупсович (1845–1917), командор ордену Франца Йосифа, посол до Галицького сейму і Райхсрату, президент Коломийської повітової ради Стефан Мойша–Росохацький (1907 р.).
| < Попередня | Наступна > |
|---|
